ДУХОВНІ ПРАКТИКИ ЯК АКТИВНИЙ МЕТОД САМОРОЗВИТКУ ОСОБИСТОСТІ В ПЕРЕХІДНИЙ ПЕРІОД СУСПІЛЬСТВА

УДК 159.923.32 О. П. Колісник

Півкулі головного мозку діють рецепрокно, із них ліва розвиває понятійно - логічну, розсудок, а права - образно-інтуїтивний розум. Розсудок і розум доповнюють один одного в напрямі гармонійного функціонування складної системи “людина-світ”. Західна культурна парадигма через посередність знакових систем формує застарілу дискретно-логічну картину світу в людини, на її становлення працює традиційна система освіти країн Заходу. Медитація є основою духовних практик, які репрезентують нерелігійну духовність, формує континуально-інтуїтивний розум, відсутня в традиційній освіті навіть психологів. Для активації людського потенціалу особистості, для становлення творчої її участі у вирішенні глобальних проблем людства, для її переходу в постнекла - сичну парадигму взаємодії зі світом у навчальний процес психологів потрібно ввести медитативні духовні практики, а вчителями мають бути спеціально відібрані й підготовлені викладачі психології.

Ключові слова: духовність, духовна практика, самість, потоки психіки, ступені духовного розвитку, смисл, ієрархія смислів, особистість, “Я”, парадигма, постнекласична наука, система, трансцеденція, медитація, континуально - інтуїтивний розум, духовний саморозвиток особистості.

Колисник А. П. Духовные практики как активный метод саморазвития личности в переходный период общества. Полушария головного мозга действуют реципрокно; левое развивает понятийно-логический рассудок, а правое - образно-интуитивный разум. Рассудок и разум дополняют друг друга в направлении гармонического фукцонирования сложной системы “человек - мир”. Западная культурная парадигма при посредстве знаковых систем формирует устаревшую дискретно-логическую картину мира, над становлением которой работает традиционная система образования стран Запада. Медитация является основанием духовных практик, репрезентирующих нерелигиозную духовность; она отсутствует в образовании даже психологов. Для актуализации потенциала, для становления творческой личности, для ее перехода на постне - класическую парадигму взаимодействия с миром, для ее участия в решении глобальных проблем человечества в учебный процесс психологов нужно ввести медитативные духовные практики, учителями которых должны быть специально подобранные и обученные преподаватели психологии.

Ключевые слова: духовность, духовная практика, самость, потоки психики, ступени духовного развития, смисл, иерархия смыслов, личность, “Я”, парадигма, постнекласическая наука, система, трасценденция, медитация, континуально-интуитивный разум, духовное саморазвитие личности.

Kolisnyk O. P. Spiritual Practices as Active Method of Self Development in the Transitional Time of Society. Cerebral hemispheres are acting reciprocally; the left one develops a conceptual and logical mind, and the right one - figurative - intuitive mind. The Left hemisphere reason and the right hemispheres mind complement each other in the direction of the harmonic functioning of complex “man-world system”. The Western cultural paradigm by means of signobsolete systems forms discrete logical picture of the world, over the formation of which operates the traditional system of education in the West. Meditation is the foundation of spiritual practices, representing the non-religious spirituality, it is absent even in the professional training of psychologists. To update the potential for becoming a creative personality, for its transition to the post-no-classical paradigm of interaction with the world, for its participation in resolving global problems facing manking in the educational process psychologists need to enter the meditative spiritual practices, teachers of which are to be specially selected and trained teachers of psychology.

Key words: spirituality, spiritual practice, self, streams of psyche, stages of spiritual development, meaning, the hierarchy of meanings, personality, ego, paradigm, the post-no-classical science, system, transcendence, meditation, continuous- intuitive mind, spiritual self-development of personality.

Постановка наукової проблеми. Саморозвиток людини як особистості проходить через становлення трьох потоків психіки: буттє - вого (довербального, досвідомого, доконвенційного, необумовленого, колізійного, конфліктного, досоціального, доособистісного), рефлексивного (вербального, усвідомленого, конвенційного, обумовленого, узгодженого, консонансного, соціального, особистісного) та духовного (надвербального, післяконвенційного, надсвідомого, самоактуалі - зованого, трансконсенсусного, надсоціального, трансцендентного, трансперсонального), із яких буттєвий потік психіки виступає в ролі діалектичної тези, рефлексивний потік психіки суперечить буттєвому потокові психіки в ролі антитези, а духовний потік психіки знімає згадане протиріччя й породжує гармонію в ролі синтези.

Ми маємо мету розглянути духовні практики як практичну психотерапію, яка радикально перебудовує особистість як ієрархію смислів у напрямі постановки надособистісних сенсів на роль провідних у ієрархії смислів.

Об’єктом нашого розгляду є цілісна система “людина-світ”, у якій особистість стає необхідним складником, що спонтанно та творчо здійснює адекватні життєві акти, котрі спрямовані на збереження й саморозвиток системи.

Предметом нашого розгляду стають результати роботи духовних практик, які перебудовують егоцентричну ієрархію смислів особистості на світоцентричну.

За гіпотезу слугує припущення, що духовні практики здатні ввести особистість у таку системну взаємодію зі світом, у якій вона в ході трансценденції стає здатною спонтанно й інтуїтивно, і креативно та адекватно взаємодіяти із континуальним світом. Завдяки новим над - особистісним провідним сенсам в ієрархії смислів особистість стає породжувати надособистісні життєві акти над норму, над ситуацію, у смузі ризику й персональної відповідальності, які реалізують надособистісні цінності Свободи, Справедливості, Відповідальності, Добра, Любові, Турботи, Краси, Істини, Творчості, Мудрості, Космосу, Бога.

Термін “духовність” у вузькому значенні терміна покриває собою психічну реальність безпосереднього переживання надособистісних смислів, служіння їм та породження відповідних життєвих актів [4; 10; 11; 14]. Вищою метою духовних практик є допомога людині в пізнан-

• V СС ГГ5? * *

Ні нею свого дійсного Я, яким є трансцендентна самість, що є дійсним надсвідомим духовним потенціалом людини. У психіці особистості з пробудженим духовним потоком відбивається все природно й спонтанно. Надсвідомість у вигляді континуально-інтуїтивного розуму духовного потоку є природною стороною психіки, але в більшості випадків вона придушується егоцентрично-концептуальним дискретно-дискурсивним розсудком рефлексивного потоку психіки [12].

Духовні практики спрямовані на подолання недосконалості сприймання та особистісних обмежень; це шлях до пізнання дійсної реальності, до любові, безпосереднього особистісного осягнення надосо - бистісних смислів, відданого служіння цим надособистісним смислам через породження надситуативних і наднормативних життєвих актів, які втілюють у буття вічні цінності [2; 3; 5; 6; 8; 14; 15]. Духовні практики дають корисні знання людині для розуміння своєї особистості, її меж, можливостей саморозвитку, а також вони відкривають у цієї людини “Божу іскру”, під якою розуміємо здатність входити у змінений стан психіки й пробуджуватися до трансперсональних переживань, які зосереджені в активованій самості. Кожен індивід здатен відбутися досконалою особистістю, тому що має цю “Божу іскру”. Найбільш важливою формою корисного знання є безпосередні знання, котрі можна пережити на власному досвіді, але неможливо передати словами [2]. Саме невербальну частину духовної практики не можна цілком передати словами.

Окрім звичної для людини матеріальної реальності, існує також реальність духовна, яка не обмежена простором, часом, суб’єкт-

Об’єктним протиставленням та причинно-наслідковими закономірностями. Людина єднає в собі обидві царини [1; 3; 6; 7; 8; 16]. Духовною стороною людини є її самість, яка слугує осереддям трансцендентного усвідомлення. Духовні практики активують самість, яка є суб’єктивним підґрунтям особистості, творить для особистості переживання самототожності, інтегрує її несвідомі та свідомі сторони, несе в собі її потенціал, слугує опертям для духовного саморозвитку. Самість забезпечує людині можливість безпосереднього осягнення трансцендентного як її духовної природи, що є метою буття людини у світі. На тлі самості як дійсного “Я” особистості її емпіричне “Я” є лише її мізерною частинкою. Осягнення особистістю тотожності її емпіричного “Я” з її дійсним трансцендентним “Я” покривається такими термінами, як порятунок, пробудження, просвітлення, звільнення, фана, саторі, нірвана [3; 7; 12; 14].

Освоєння духовних практик робить можливим надособистісне зростання, у якому суспільство раціонального соціального контролю мало зацікавлене [10; 11]. Надособистісні смисли реалізуються в над - конвенційних діях та вчинках, котрі виходять за поріг нормативного соціального контролю [12]. Пересічна особистість сама також часто боїться великого розвитку свого потенціалу та не хоче його актуалізації, чому свідченням є популярність мотивації уникнення невдачі й орієнтації на володіння кінцевим результатом діяльності, а не на сам процес породження дії чи вчинку, внутрішньо підтриманий лише переживаннями з позитивним афективним знаком.

Виклад основного матеріалу. Для навмисного та цілеспрямованого входження в змінені стани психіки потрібна спеціальна практика, котра через зосередження уваги на внутрішньому світові допомагає розвитку особливого усвідомлювання в собі цілого великого й таємного Всесвіту, яке дає можливість безпосереднього переживання надособистісних смислів та самості. Це безпосереднє осягнення відкриває можливість самотрансценденціїяк виходу за межі буденної свідомості до трансцендентної самості. Переживання та усвідомлювання особистістю своєї тотожності з надособистісними смислами є проявом духовного саморозвитку особистості. Осягнення тотожності з надособистісним смислом стає для особистості високою радістю; воно є метою духовних практик [2; 3; 14; 16].

Більшість духовних практик [1- 3; 7; 8; 14; 16] спрямована проти поділу світу на зовнішній і внутрішній, на подолання егоцентричної форми свідомості та споживацького ставлення до дійсності. Духовні практики відкривають людині можливість виразити сутність буття тими засобами, котрі не заважають цілісному сприйняттю реальності. З давніх часів людство використовувало для звільнення від диктату рефлексивного потоку психіки та для становлення духовного потоку психіки моральну досконалість, служіння надособистісним смислам, мудрість і медитацію. Ці засоби слугують і нині для переживання стану свободи, інтуїтивного інсайту, натхнення, екстазу, щастя, нірвани, саторі. Духовні практики інтегрують емоційну та інтелектуальну сфери особистості, відкривають можливість усвідомленого й цілісного сприймання реальності, допомагають осмисленню місця людини у світі. Духовні практики пов’язані із розвитком психіки та із аналізом її рівнів; вони вчать переборюванню страждань, переживанню повноти буття, інтуїтивному пізнанню. Духовна практика має навчити людину долати свої муки.

У духовних практиках використовуються техніки підвищення людиною своїх неусвідомлених та усвідомлених можливостей [2; 4; 7; 13], а також контролю над мисленням. Кожна духовна практика складається із системи спеціальних вправ, які підвищують чуттєвість, сприйнятливість та усвідомленість. Оскільки однією з причин людського страждання є незнання, то людина має усвідомлено ставитися до себе, тобто до тіла, переживань, думок, об’єктів споглядання. Мистецтво як один із засобів природного самовираження особистості може бути засобом духовного осягнення реальності. Духовні практики відкривають для особистості шлях до кращої саморегуляції та саморозвитку. Духовно розвинена особистість стає більш чуйною, перейнятливою, емпатичною, лагіднішою, захищеною від неврозів, девіацій та деліквентостей.

Люди західної культури лише зрідка займаються внутрішньою роботою з використанням саморефлексії для усвідомлення наявної ієрархії смислів, а ще рідше - духовними практиками; їм навіяно конвенційно-парадигмальну картину світу й стереотипну базову особистість; обмеженість яких та власну запрограмованість мало хто усвідомлює. Базова особистість західної егоцентричної культури ототожнює себе зі своїм матеріальним тілом і соціальним статусом та прагне до самореалізації шляхом життєвої боротьби за місце в суспільстві, тому ієрархію смислів конкретної особистості часто очолюють такі смисли, як харчі та одяг, житло й побутові зручності,

Хтивість і секс, самооцінка та авторитет, фінанси й маєтність, місце в суспільстві та владування, загальне визнання й схвалення, принципи та світогляд, у той час як співчуття й прощення часто розглядаються як завади в життєвій кар’єрі [9-11]. Однак після подолання особистістю межі бідності та задоволення базових дефіцітарних задоволення базових потреб подальший приріст прибутків і маєтності дуже мало підвищує міру переживання щастя особистістю.

Парадигмальна залежність особистостей західної культури від споживання породжує глобальні планетарні проблеми. Залежності особистості проявляються в занадто великому розриві між “Я-реаль - ним” та “Я-ідеальним” особистості [10; 11; 14; 15], що призводить до страждань і неврозів, які мають причину в надзалежностях від предметів споживання, у переживанні особистістю неадекватної само - тотожності, у відсутності усвідомлення нею свого справжнього “Я”. Інтенційне усвідомлення є актом рефлексії у вигляді спрямованості уваги на усвідомлення досвіду і на процес цього усвідомлення. Рефлексія досвіду виявляє суттєві відмінності між смисловими бажаннями, які становлять необхідний і природний прояв життя, та залежностями.

Переживання взаємодії зі світом є первинною психічною реальністю для людини, яка може перебрати на себе саморегуляцію породження життєвих актів, тому перетворення переживань, як підмурівка особистості як ієрархії смислів, перетворення в ході соціалізації, інкультурації та персоналізації є цілком необхідною практикою. Посталій особистості необхідно зберегти контакт зі своїми емоціями; поважати й любити як саму себе, так і інших людей; відмежуватися від залежностей; підпорядкувати собі прояви страху та гніву; виховати здатність вдячності, прощення й благородства; піднятися над рівнем дефіцітарних смислів; розвинути переживання самоусвідом - леності, самодостатності, цілісності, саморегулятивності та любові як творчого витоку багатьох смислів. Медитація, яка є підмурівком духовної практики, розвиває й тренує усвідомлену уважність, котра активує духовний потік психіки, а самовіддана любов долає негативні емоції. Надособистісна любов є проявом переживання особистістю себе повноцінним складником як системи “людина-світ”, так і системи Всесвіт і в такій якості вона інтуїтивно інформує, спрямовує породження надособистісних життєвих актів, доводить до потрібного стану розвиток систем, у які входить особистість як складник. Безмежна любов та інтуїтивна усвідомленість спонтанно спрямовують людину на вияв уваги й турботи до місць біфуркації (роздвоєння) систем, де вона спрямовує їх розвиток у висхідному напрямку [5; 6; 13].

На старті духовної перебудови ієрархії смислів особистості може відбуватися боротьба нижчих і вищих смислів, для торжества та постановки на місію провідних надособистісних мете-сенсів особистості доводиться використовувати вольове зусилля як породження життєвого акту за міркуванням. Із часом у ході духовної роботи (медитацій, моління, безкорисливого служіння надособистісним цінностям) зіткнення в ієрархії смислів припиняється й особистість стає здатною породжувати надособистісні життєві акти без будь-якого зусилля, як природне спонтанне породження життєвих актів [12; 14]. Духовні переживання вказують людині на найзаповітніші для неї смисли, які можуть очолити ієрархію смислів, реалізація котрої на життєвому шляху веде до переживання дійсної “Я-тотожності”, її автентичності та конгруентності, щастя. У ході такого духовного розбудження втрачається переживання егоцентризму, але з’являється здатність адекватно діяти в будь-яких обставинах.

Духовні практики дають особистості можливість прорватися в іншу реальність, котра не описується західною парадигмальною картиною світу [1-3; 5; 8; 9; 13; 14]. Цей прорив досягається межовим зосередженням чи роззосередженням уваги як центру буденної свідомості, котра судить про світ дискретно та дискурсивно; завдяки такій медитації особистість відходить від даного в перцепції та апперцепції “реального” світу. Такий пролом парадигми взаємодії особистості зі світом внутрішньо підтримується процесуальними піковими переживаннями, що суттєво відрізняється від підкріплення зовнішнім кінцевим результатом породжуваного життєвого акту. У цих межових переживаннях особистість безпосередньо взаємодіє з трансцендентним, котре осягається правопівкульно: невиражально словами, образно, інтуїтивно, холістично. У результаті пробою дискретно-дискурсивного опису світу активується його континуально - інтуїтивне осягнення.

Духовні практики руйнують стереотипи предметно-понятійного думання, котре ігнорує трансцендентну самість; вони реалізують прагнення особистості до безпосереднього трансцендентного досвіду. Світ тотожний самому собі, а не картині світу будь-якої епохи чи спільноти; його не передати словами, але його можна пережити.

Духовні практики розвивають не лівопівкульне аналітико-логічне знання природи (котре породжує подвійність світу й картини світу), а правопівкульне інтуїтивне проникнення у неї, у котрому всі суперечності злагоджено поєднуються в послідовну органічну цілісність. Більшість людей ототожнює свою свідомість зі станом притомності. У ході духовного розвитку особистість має навчитися відсторонювати свою “Я-концепцію”, котра великою мірою нав’язана їй іззовні, та розбудити свою інваріантну “Я-тотожність” так, щоб бути здатною входити у змінені стани психіки і мати під час породження життєвих актів внутрішню підтримку від процесу діяльності чи вчинкування, а не підкріплення кінцевим результатом.

Більшість людей західної культури ототожнює себе як особистість зі своєю “Я-концепцією”, у той час як відсторонення від неї дає вихід до особистості як спонтанної ієрархії смислів, до інтуїтивного осягнення світу та до породження холістичних життєвих актів, котрі детерміновані не волею, а самодетерміновані спонтанним волінням, яке не насилує реальності [1; 3; 10-12; 14]. Надсвідомий доступ до спонтанної ієрархії смислів виявляє те, що вона завжди оптимістична, бо в ній найзагальніший провідний смисл має позитивний афективний знак. Після досягнення духовної конверсії ієрархії смислів (коли найзагальнішими провідними стають надособистісні смисли) особистість залишається в сенсорно-перцептивному контакті з феноменальним світом і не втрачає своїх проблем, але в неї змінюється ракурс узаємодії зі світом і спосіб вирішення проблем. Духовно багата особистість осягає тимчасовість своїх проблем. Духовна досконалість постає тоді, коли особистість стає здатною до істинного пізнання буття й до правильного життя. Духовні практики, які розвивають і підтримують духовний потік психіки, складаються зі спеціальних медитативних вправ, які підвищують чуттєвість, спокійність, зосередженість, сприйнятливість, інтуїтивне осягнення. Духовні практики відкривають можливість спонтанного, безпосереднього та, одночасно, адекватного взаємодіяння людини зі світом, зі спільнотою, з іншою людиною, із самою собою.

Духовна робота особистості щодо власного саморозвитку передбачає урівноваженість та зосередженість уваги як центру свідомості на внутрішньому світі; здатність відрізняти сакральне (святе, надосо - бистісне) від профанного (буденного, егоцентричного) та осягати святе у всіх проявах буття; перебудову ієрархії смислів із тим, щоб найзагальнішими і провідними сенсами в ієрархії смислів були надособистісні, такі як вищезгадані; розвій мудрості у континуально - інтуїтивному розумінні життя та у виявленні цього розуміння служінням надособистісним смислам через породження поточних (внутрішньо підтриманих процесуальною радістю й піковими переживаннями) життєвих актів. Практикування духовного є вправлянням у служінні надособистісним смислам доти, доки породження відповідних їм життєвих актів стане самодійним та увійде в природний стиль життя. Кожна вправа духовної практики є засобом самоконверсії та пробудження від омани опосередкування знаково-понятійною картиною світу, котра задана референтною культурою. Техніки входження в змінені стани психіки, у тому числі медитативні, спрямовують до надособистісних смислів і трансперсонального розвою [2; 7; 8; 14].

Духовні практики звільняють від навіюваності парадигмальною картиною світу та конвенціальною базовою особистістю спільноти; дають можливість переходу від конвенційно-дискурсивного знання до континуально-інтуїтивного розуміння; знімають замаскованість “Я-концепції” соціальними ідентичностями та відновлюють усвідомлення справжньої самості; будять до усвідомлення й перебудови ієрархії смислів під провідну роль надособистісних сенсів; регуляцію породження життєвих актів переносять від рефлексивно-міркувальної самопримусової волі до спонтанного воління; підпорядковують спонтанному волінню самості непідвладні свідомій волі та недоторкані для неї психофізіологічні ресурси; відновлюють у самості єдність усвідомленої й безсвідомої сторін психіки; дають можливість пережити метою нашого життя безкінечне наближення до самості; сконання кінечної “Я-концепції” відкриває шлях до народження безсмертної самості.

На піковій вершині вищих людських спонукань з’являється прагнення до самотрансценденції як до виходу особистості за межі самої себе, своєї звичної самототожності, до усвідомлення своєї автентичної природи та трансперсонального переживання достеменного континуально-інтуїтивного взаємозв’язку з трансцендентним порядком [10-12]. Духовні практики вправляють психіку та розвивають такі, характерні для зрілої особистості, надособистісні мета-смисли, як Свобода, Селективність, Справедливість, Відповідальність; Любов, Співчуття, Добропристойність, Турбота; Краса, Істина, Творчість, Цілісність; Трансендентне, Мудрість, Космос, Надсмисл, Абсолют,

Бог. Коли особистість не виражає в породженні надособистісних актів свої мета-смисли, тоді вона може зупинитися у своєму саморозвитку та потерпати від “метапатологій”, таких як невизнання загальноприйнятих норм людського співжиття, утрата смислу життя, безсоромність, безпринципність, безнадійність, відчай.

Духовні практики перебудовують ієрархію смислів особистості, у результаті якої провідними стають зрілі надособистісні смисли, які очищають від зовнішніх залежностей, спрямовують особистість на пошук джерел задоволення всередині самої себе, роблять подальше життя впорядкованим і продуктивним. Духовна практика виводить особистість до надконвенційного щабля морального розвитку, робить джерелом смислотварення внутрішній світ, призвичаює покладатися на власні можливості.

Східні духовні практики спрямовані на переборення егоцентричної ієрархії смислів і споживацього стосунку до дійсності; на переборення розподілу феноменальної дійсності на зовнішній об’єктивний та внутрішній суб’єктивний світ, що проявляється в ліквідації стереотипів апперцепції, рефлексії, самоусвідомлення “Я-концепції”, інтерпретації, вольового породження життєвих актів [1-3; Т; S; 14]. Метою східних духовних практик є становлення повноцінного духовного потоку психіки, що включає в себе блокування дискретно-концептуального осмислення реальності, холістичну перцепцію та інтерпретацію феноменального світу, становлення континуально-інтуїтивного розуму, безпосередність узаємодії людини зі світом, альтруїстичну ієрархію смислів та спонтанність породження відповідних їй життєвих актів.

Для духовної роботи [Т; S; 14] потрібно виділити спеціальний час у дні й тижні, який проводиться в приємних умовах, бажано на природі. У таку вільну від щоденних клопотів годину можна поміркувати про велику ціну життя, наповненого неминучими проблемами, недовготривалого, котре закінчується смертю й вимагає наших смислових і моральних розв’язань. Без усвідомлення скінченності свого буття у світі особистість схильна витрачати своє життя на другорядні справи та забувати про найважливіше. Зіткнення зі смертю радикально міняє подальше життя особистості, змушуючи її робити переоцінку життєвих цінностей та перебудовувати ієрархію смислів. У ході духовної роботи не лише зростають духовні риси особистості, а й тимчасово активуються старі психотравми, докорінне стирання програм яких за допомогою духовної практики відкриває нові можливості.

Кожен ступінь духовного розвитку характеризується своїм смисловим полем; своїм переломним переживанням; своєю принципово новою метою як новим ідеальним смислом, який ще не увійшов у ієрархію смислів і тому має нестачу спонукання для породження життєвого акту; своїм психічним механізмом саморозвитку особистості; своїм набором методик і технік для цілеспрямованої постановки потрібного психічного механізму саморозвитку; своєю концепцією особистості.

У розвитку духовності велику роль відіграє приклад авторитетної духовно розвиненої еталонної особистості, референтної групи, передача духовних практик від учителя до учня (особливо їх невербальної частини). Учитель має бути доброзичливим до учнів як до своїх дітей; не чекати за своє служіння подяк, нагород чи платні; бути хорошим радником і не застосовувати пресинг; м’яко й малопомітно спрямовувати учня на потрібний напрям подальшого розвитку; давати доступний матеріал; зберігати цілісність особистості учня; бути самому взірцем служіння надособистісним смислам.

Здоров’я, добробут, дозвілля, можливості, друзі та учителі допомагають нашій духовній практиці власного пробудження та нашій підтримці просвітленню інших особистостей. Для духовної роботи корисно узагальнювати досвід та навчатися на власних помилках, тому вона передбачає регулярний перегляд особистістю свого життя і своїх вчинків. Обмірковування своєї життєдіяльності потрібно вести з розумінням і прийняттям; без осуду й кари; для подальшої корекції та навчання; визнавати слабини й поціновувати сильні сторони. Підсумки та аналіз ліпше робити в кінці дня. Якщо ретроспективний розгляд виявив якісь помилки, деструктивні звички й емоції, то варто спочатку розслабитися, потім зоровими уявленнями відтворити проблемну ситуацію та свої тодішні переживання, виявити свої помилкові дії й спробувати уявно переграти розвиток подій в удалому поворотному напрямі; така уявленнєва ретроспектива дає нове розуміння наших учинків, творить продуктивні звички, зцілює, розкриває перспективу. Самоаналіз знімає переживання стурбованості та вини; нарощує мудрість; допомагає робити правильні вибори й рішення.

У духовному потоці психіки знімається усвідомлена “Я-концеп - ція”, а регуляція і відповідальність переходить до холістичної самості, яка через неопосередковане і беззусильне воління [1; 3; 14] здатна спонтанно породжувати творчі й, одночасно, відповідні життєві акти над ситуацію, над норму, у зоні ризику та персональної відповідальності.

Здатність усвідомлювання свої смислові переживання, породження відповідних смислам життєвих актів, розуміння цінностей, які стоять за смислами, і їх відстоювання є свідченням особистісної зрілості, автентичності та конгруентності. Така особистість переживає внутрішню свободу й бере на себе відповідальність за свою долю як сценарій життєвого шляху, за свій вибір ієрархії смислів як свого внутрішнього світу та як самої себе. Усвідомлення сценарію життєвого шляху, яким є ієрархія смислів, відкриває можливості конверсії ієрархії смислів особистості, робить особистість автономною, вільною, самодостатньою [4; 5; 10-12; 14].

Метою розвиваючої особистість психотерапії має бути відновлення спонтанності, яка одна здатна до творення в будь-якій справі. Усвідомлення стилю життя та сценарію свого життєвого шляху, які втілюють у життя ієрархію смислів і становлення спонтанного духовного потоку психіки, який уводить як провідні смисли ієрархії надособистісні цінності, відкриває можливості радикальної конверсії ієрархії смислів [2; Т; 14] у напрямі добровільного служіння надособистісним цінностям, що вже є великою психотерапією.

Ефективна реалізація надособистісних смислів у породженні над - адаптивних життєвих актів посилює внутрішню підтримку оновленій ієрархії смислів, робить конверсію особистості незворотною. Здатність ідеально піднятися над критичними обставинами й у своїй уяві їх вирішення підпорядкувати надособистісним смислам; навіяти собі тверду впевненість у результативності служіння цим межовим провідним смислам; переконати себе в успішному наближенні до реалізації цих трансцендентних смислів; актуалізувати спонтанне породження життєвих актів відповідних новій ієрархії смислів, у якій провідними є смисли із духовного потоку психіки, забезпечує нарощення потенціалу як побічного ефекту служіння надособистісним цінностям. Становлення духовного потоку психіки перебудовує ієрархію смислів на служіння надособистісним цінностям, знімає нерозумні страхи та фобії, позбавляє від шкідливих залежностей, змінює стиль життя, вводить в оборот непідвладні рефлексивній свідомості психофізіологічні ресурси [10; 11; 14].

Різні сторони особистості з поставленим духовним потоком психіки розглядають концепції К. Левіна, К. Гольдштейна, А. Анг’яла,

С. Грофа, А. Гхоша, Ф. Перлза, А. Менегетті, С. Грофа, К. Уілбера, Р. Уолша, К. Юнга та духовні практики йоги, даосизму, дзен-буддизму, суфізму. Людська особистість не є системою звичок [10-12; 14], привнесених із зовнішнього звіту, не є усвідомленою картиною світу; вона взагалі не є продуктом пристосування до світу. Вона є постійним становленням спонтанної ієрархії смислів і суб’єктом вольової дії, така ієрархія смислів здатна переходити у спонтанне воління; вона є самодієвою сутністю. Під смислом (ще раз повторимо) ми

Розуміємо ідеаторне переживання, яке має в собі імпліцитну (приховану) нерефлексовану ідею, якою часто є загальнолюдська межова цінність.

Висновки. Перехід від самоусвідомленої егоцентричної ієрархії смислів, яка призводить до страждань, до ієрархії смислів світо - центричної та просоціальної відбувається зі становленням повноцінного духовного потоку психіки. Різні сторони духовного потоку психіки переживаються як пробудження від напівсвідомого стану, просвітлення в осягненні світу, розгіпнотизування як усвідомлення своїх обмежень, свобода від залежностей, перетворення ієрархії смислів із егоцентричної на світоцентричну, розгортання потенціальних ресурсів, смерть емпіричного “Я”, мандрівка до самості, відродження

И ГГ5? •• * W

Та розкриття цієї самості як свого вищого Я та як своєї дійсної сутності, цілісність людини як системи та як складника більш складної системи “людина-світ”. Особистість із поставленим духовним потоком психіки приймає світ, має здорове переживання реальності, розгадує систему символів природи і намагається розшифрувати її; вона прагне реалізувати свої можливості осягнення світу у творчості, яка не знає меж.

У всіх потоках психіки й на всіх їх ступенях розвитку духовні практики розвивають можливості правої півкулі головного мозку в напрямку її гармонійної взаємодії із лівою півкулею головного мозку. На ступенях розвитку буттєвого потоку психіки духовні практики приносять глибоке розслаблення, незворушність та умиротворення, які знижують тривожність, на психофізіологічному ступені розвитку; у ході індивідуації переносять центр особистості із “его” у самість як у джерело потенціальних ресурсів на психоархетипному ступені розвитку; зменшують переживання тривоги, вини й страху на психо - онтичному ступені розвитку; активують переживання “Я-ідентич - ності” як іпостасі творчої самості на психоментальному ступені розвитку. На ступенях розвитку рефлексивного потоку психіки духовні практики перебудовою рефлекторної та звичної взаємодії зі світом покращують адаптованість до світу на психопрактичному ступені розвитку; удосконалюють логічно-розсудкову діяльність та трансформують картину світу із класичної на постнекласичну на психогнос - тичному ступені розвитку; зміщують локус особистості із соціального рівня до трансперсонального на психосоціальному ступені розвитку; нарощують упевненість, сміливість і силу, які посилюють володіння собою на егопсихічному ступені розвитку. Становлення й активація духовного потоку психіки відбувається через зсув провідних сенсів ієрархії смислів від егоцентричних та меркантильних (чуттєві насолоди, гроші, власність, слава, влада), які приносять тимчасову утіху, можуть ставити особистість у залежність і призводити до мук і психопатології, до надособистісних провідних смислів, які реалізують у породженні життєвих актів вічні цінності.

У поставленому духовному потоці психіки на психоіндивідуаль - ному ступені розвитку особистість функціонує як ієрархія смислів, котра самоактуалізується в спонтанних життєвих актах, які мають внутрішню процесуальну підтримку піковими переживаннями та які реалізують мудре служіння надособистісним смислам у смузі ризику та персональної відповідальності; розвиває моральність особистості у вигляді здатності до все більшої відкритості, доброти, чесності, близькості, емпатії й любові на психогуманному ступені розвитку; плекає поглиблену зосередженість, яка активує відкритий, сприйнятливий та пробуджений, континуально-інтуїтивний розум, котрий творить безпосередню взаємодію зі світом на психохолістичному ступені розвитку; піковими чи, іншими словами, містичними переживаннями виводить до взаємодії зі трансцендентним, яке в різних культурах означається як Брахман, Дао, Драхмакая, Космос, Надсмисл, Абсолют, Бог на психотрансперсональному ступені розвитку духовного потоку психіки.

Медитація, яка є опертям більшості духовних практик, зменшує фізіологічне збудження, знімає переживання стресу, знижує рівень тривоги й депресії; покращує увагу, пам’ять, креативність, інтуїцію; підвищує самоконтроль, рівень переживання благодаті й щастя, самооцінку, самоактуалізацію. При високому рівні оволодіння медитативними техніками людина може досягти такого зміненого стану психіки, котрий характеризується континуально-інтуїтивним узаємодіян - ням зі світом та неегоцентричним діалогом чи полілогом із людьми.

Вершинний змінений стан психіки характеризується тотальним спокоєм, у ньому не усвідомлюється як психіка, так і тіло; при порожній психіці людина перебуває в стані високої уважності; у ньому суб’єкт пізнання та об’єкт пізнання проживаються як цілісність. Психіка людини позбавляється дуалізму, котрий вів до пошуку істини через тезу та антитезу, й відмовляється від знаків і слів. У зміненому стані психіки, який ще називають просвітленням чи

Пробудженням, психіка приходить до нової якості у вигляді здатності проникати в сутність речей і явищ; при цьому розкривається смисл пошуковуваного, зникають сумніви та неясності. Суб’єкт пізнання та об’єкт пізнання зливаються в одну цілісність, стають тотожністю поза часом і простором. Змінений стан психіки важко описати, оскільки в психічному полі немає нічого, до чого можуть належати слова. Цей особливий стан психіки максимально сприяє безпосередньому проживанню психічного досвіду поза межами його словесної передачі; він пов’язаний із вивільненням вищих форм континуально-інтуїтивного розуму, із розвитком духовного потоку психіки. Духовний потік психіки розвивається шляхом зняття логічно-структурованого рефлексивного потоку психіки. Духовний розвиток людини центрується на самодисципліні, роботі над собою та на служінні іншим людям.

Духовні практики напряму працюють із цілісною природою людини, вважають існування незалежного людського “Я” примарним, розвивають духовні навики, котрі актуально усвідомлюються та актуально контролюються цілісною психікою. Медитативне усвідомлення людиною власного буття у світі має цілющий вплив, оскільки здатне зменшувати як психічні, так і психосоматичні труднощі. Перші медитативні дійства вимагають для свого здійснення вольового зусилля особистості, але з часом стають спонтанними. Медитація нарощує особистості її психічну зрілість, креативність, самоконтроль, задоволеність шлюбом та реалізацію психофізіологічного потенціалу. Медитація як практика переживання повної присутності й виходу за межі обмежень буденної свідомості розвиває мудрість особистості.

Як специфічний метод тренування психіки, підвищення рівня усвідомлення й спрямування уваги медитація отримала широке визнання в таких галузях, як особистісний ріст, психічне здоров’я та формування умінь подолання стресу. Психічним процесом саморозвитку особистості, становлення якого знімає суб’єкт-об’єктне протиставлення людини й світу, перервно-логічне структурування дійсності та зупиняє внутрішній діалог, а також розкріпачує непідпорядковані символічно-знаковій договірно-понятійній свідомості психофізіологічні ресурси, є медитація, яка становить шлях до змінених станів психіки через граничне зосередження уваги як центру психіки або через граничне розосередження уваги. Медитація є давнім засобом саморозвитку особистості, який розвиває духовний потік психіки, а в ньому континуально-інтуїтивний розум, який холістично осягає світ.

Перспективи подальших досліджень. Набір методик для цілеспрямованого становлення континуально-інтуїтивного розуміння світу та спонтанно-творчого воління в породженні життєвих актів включає в себе техніки гештальт-терапії, онтопсихології, трансперсональної психології, духовних практик (йоги, дзен-буддизму, даосизму, суфізму, ісихазму), котрі найкраще засвоюються через посередність учителя, оскільки в духовній допомозі є багато того, що не передається словами.

Головним завданням духовної роботи є перетворення особистості, яке перебудовує мотивацію в напрямі позбавлення від егоцентричних та корисливих залежностей на психоіндивідуальному ступені розвитку; розвитку емоційної мудрості, мистецтва любові й становлення вершинної моралі на психогуманному ступені розвитку; активації зосередженого та спокійного котинуально-інтуїтивного розуму на психохолістичному ступені розвитку; пробудження духовної здатності бачити сакральне у всьому, виховання мудрого осягнення життя, служіння надособистісним смислам через породження відповідних їм спонтанних і творчих, наднормативних та надситуативних, життєвих актів у смузі ризику й персональної відповідальності, які стають звичними та природними, на психотрансперсональному ступені розвитку духовного потоку психіки.

Вища школа в Україні розвиває можливості лівої півкулі головного мозку (раціональна картина світу та вписана в неї “Я-концеп - ція”, понятійний апарат, дискретно-дискурсивний розсудок, вольовий самоконтроль) і мало дбає про розвиток можливостей правої півкулі (холістичний образ світу та ієрархія смислів, континуально-інтуїтивний розум, інсайтне розуміння й креативність, спонтанне породження життєвих актів). Включення в навчальний процес медитативних духовних практик сприятиме більшому саморозвитку студентів.

Література

1. Абаев Н. В. Чань-буддизм и культурно-психологические традиции в средневековом Китае / Абаев Н. В. - Новосибирск : [б. и.], 1989.

2. Г овинда Л. А. Творческая медитация и многомерное сознание / Г овинда Л. А. - Бишкек : МП Тобылге, 1993. - 314 с

3. Гхош Ауробиндо Шри. Практическое руководство по интегральной йоге / [пер. с англ.] ; Гхош Ауробиндо Шри. - К. : Преса України, 1993. - 320 с.

4. Гроф С. Духовный кризис : Статьи и исследования / [пер. с англ.] ; Гроф С. - М. : МТИ, 1995. - 256 с.

5. Капра Ф. Дао физики : Общие корни современной физики и восточного мистицизма / [пер. с англ.] ; Капра Ф. - М. : ООО Изд-во “София”, 2008. - 416 с.

117

6. Капра Ф. Уроки мудрости / Капра Ф. - М. : Изд-во Трансперсонального ин-та, 1996.

7. Каптен Ю. М. Основы медитации : вводный практический курс / Каптен Ю. М.

- СПб. : Андреев и сыновья, 1991. - 332 с.

8. Классическая йога. - М. : Наука, гл. ред. вост. лит., 1992. - 260 с.

9. Кун Т. Структура научных революций / Кун Т. - М. : Прогресс, 1977. - 300 с.

10.Маслоу А. Дальние пределы человеческой психики / [пер. с англ.] ; Маслоу А. - СПб. : Евразия, 1997. - 430 с.

11.Маслоу А. Новые рубежи человеческой природы / [пер. с англ.] ; Маслоу А.

- М. : Смысл, 1999. - 424 с.

12.Налимов В. В. Спонтанность сознания : Вероятностная теория смыслов и смысловая архитектоника личности / Налимов В. В. - М. : Прометей, 1989. - 288 с.

13.Пригожин И. Порядок из хаоса : Новый диалог человека с природой / И. Пригожин, И. Стингерс. - М. : Прогресс, 1986. - 432 с

14.Уолш Р. Основания духовности / Р. Уолш. - М. : Академ. проект, ОППЛ ; Екатеринбург : Деловая кн., 2000. - 320 с.

15.Юнг К. Г. О психологии восточных религий и философии / Юнг К. Г. - М. : Медиум ; Моск. филос. фонд, 1994. - 256 с.