ЧАСОВА КОМПЕТЕНТНІСТЬ У ПРОФЕСІЙНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ МЕДИЧНИХ СЕСТЕР

І. В. Кміть

Теоретико-методологічні аспекти психології часу розкривають актуальну тематику часової організації особистості фахівця. Вивчення часової компетентності дає змогу розкрити основні питання тайм-менеджменту у професійній діяльності медичних сестер. Часова компетентність актуалізує важливий контекст адаптаційних ресурсів фахівця та його професійного здоров’я.

Ключові слова: час, часова компетентність, тайм-менеджмент, професійна адаптація, професійне здоров’я.

Кмить И. В. Временная компетентность в профессиональной деятельности медицинских сестер. Теоретико-методологические аспекты психологии времени раскрывают актуальную тематику временной организации личности специалиста. Изучение временной компетентности дает возможность раскрыть основные вопросы тайм-менеджмента в профессиональной деятельности медицинских сестер. Временная компетентность поднимает актуальный контекст адаптационных ресурсов специалиста и его профессионального здоровья.

Ключевые слова: время, временная компетентность, тайм-менеджмент, профессиональная адаптация, профессиональное здоровье.

Kmit’ I. V. Time Competence in the Professional Activity of the Hospital Nurses. Theoretical methodological aspects of the time psychology reveal actual theme of the time management of the specialist personality. Studying of the time competence gives an opportunity to answer all principal questions concerning time management in the professional activity of nurses. Time competence can be explained in the context of adaptable resources of the specialist and his professiaonal health.

Key words: time, time competence, time management, professional adaptation, professional health.

Постановка наукової проблеми. Дослідження часової організації професіонала є однією з найактуальніших проблем сучасної психології. З одного боку, високий темп життєдіяльності в сучасному мобільному суспільстві ставить особливі вимоги до організації суб’єктом індивідуального часу, а з другого - особливості процесу самореалізації людини тісно пов’язані з унікальністю як його уявлень про час, так і ефективної реалізації в ньому.

Психологічні межі цієї проблематики торкаються як питань відображення сучасного стану розвитку психології професійного здоров’я особистості, так і організаційних принципів реалізації перспективної професійної політики. Коли йдеться про професійну діяльність у межах медичного закладу, то виділена проблема набуває подвійної значущості, адже вміння й навички організації власного часу досить часто визначають ефективність професійної реалізації фахівця.

У психологічній літературі аспекти цілісного представлення часу в психіці людини представлені в роботах А. К. Болотової, В. І. Ковальова, Б. Й. Цуканова, Д. Г. Елькіна та ін. Разом із тим залишаються ще маловивченими чи то фрагментарними дослідження часу в становленні особистості як суб’єкта професійної діяльності. Адже в сучасних умовах соціально-економічних змін підвищення професіоналізму визначається оптимальною організацією часу фахівців.

Виклад основного матеріалу. Проблема часу є однією з найактуальніших, оскільки ні одна сфера життя та діяльності людини не існує поза часовим фактором, поза існуванням у часі, планування життєвих цілей і планів, мотивів та дій, завдань і конкретних операцій тощо. У цьому контексті важливо підкреслити, що часова орієнтація людини є важливим складником її психічного здоров’я. Здатність самостійно визначати цілі життя, проектувати та прогнозувати його в часових масштабах, а також наявність у образі світу протяжної й змістовно насиченої часової перспективи майбутнього є особистісним резервом самореалізації в соціумі. Крім того, усвідомлення часу свого існування є суттєвим доповненням до усвідомлення власної ідентичності, а в цьому випадку - й професійної ідентичності.

Тому метою нашої статті є відображення сучасного стану розвитку психології часу та специфіки його застосування її основних положень у межах тайм-менеджменту професійної діяльності медичних сестер. Теоретичний аналіз проблеми дасть змогу по-новому подивитися на проблемність питань часової компетентності медичного працівника, а, відповідно, буде виступати основою розробки подальших експериментальних програм у напрямі поглибленого психологічного аналізу проблеми часової організації особистості.

У сучасній психологічній науці існує достатня кількість психологічних теорій і концепцій, які дають змогу розглядати проблему часу. Виділяють діяльнісний, особистісний, каузометричний, біографічний підходи, а також підхід, який базується на виділенні внутрішніх біологічних механізмів часу. Із точки зору діяльнісного підходу, уявлення про час нерозривно пов’язані з діяльністю суб’єкта. Із точки зору каузометричного - з основними подіями, які відбулися на життєвому шляху індивіда. Із точки зору “внутрішнього годинника”, уявлення про час формуються залежно від особливостей ходу внутрішнього годинника індивіда.

Проблематика часу особистості представлена, передусім, у роботах П. Жане, який розглядав психологічний час людини у зв’язку із соціальною функцією пам’яті. Події, які охоплюють тривалий хронологічний період повинні бути в узагальненому вигляді представлені в пам’яті, яка в цьому випадку виконує соціальну функцію. Ш. Бюлер, досліджуючи проблему життєвого шляху особистості, провела аналіз її часової структури. Вона виходила з того, що на основі практичної діяльності, спрямованої на реалізацію цілей і завдань особистості, формується певна концепція часу, що конструює зв’язок минулого, теперішнього та майбутнього. Б. Г. Ананьєв поставив завдання аналізу життєвого шляху особистості з урахуванням хронологічного, біологічного, соціально-історичного й психологічного часу. В межах біографічного напряму в психології В. В. Нуркової показано, що часу властиві дещо протилежні властивості, як-от динамічність-статич - ність, а також стосовно нього особистість може займати “пасивно - споглядальну” або “активно-діяльнісну” позиціі [2; 9; 14].

Значний внесок у дослідження хронометричних характеристик

О

“сприйняття” суб’єктами часу був зроблений Б. И. Цукановим. Ним показано, що внутрішній суб’єктивний час характеризується власною метрикою, власною постійною одиницею часу - “тау” (т). Крім того, ним доведена важлива залежність: суб’єктивна швидкість протікання часу, що переживається, зворотно пропорційна тривалості власної одиниці часу. Виходячи з цієї залежності, психологічну відносність суб’єктних швидкостей протікання часу в представників різних типологічних груп можна оцінювати кількісно [17].

Цікавими виявилися дослідження Н. М. Брагіної та Т. О. Доброхотовой які, розглядаючи розлади сприйняття часу, викладені в суб’єктивних переживаннях хворих, прийшли до висновку, що індивіди із домінуванням лівопівкульних структур мозку більшою мірою орієнтовані на теперішнє й майбутнє, а особи із домінуванням право - півкульних структур більш орієнтовані на теперішнє та минуле [6]. У подальшому аналогічна тенденція була виявлена й у практично здорових людей.

Є. І. Головаха та О. О. Кронік виділяють чотири аспекти дослідження часу в психології - фізичний, біологічний, соціальний і психо-

Логічний [7]. Окремо виділяється особистісно-психологічний аспект дослідження часу, де на фоні різноманітних форм переживання фізичного, біологічного й соціального часу в людини формується усвідомлена картина часу її життя, яка виконує функцію довготривалої регуляції життєвого шляху. Названими авторами розроблена причинно - цільова концепція психологічного часу, де ключовим виступає положення, що психологічний час формується на основі переживання особистістю детермінаційних зв’язків між основними подіями її життя. Детермінаційні зв’язки між життєвими подіями характеризуються спрямованістю, знаком, протяжністю, суб’єктивною ймовірністю, належністю до минулого, теперішнього та майбутнього. Психологічний зміст детермінаційних зв’язків співзвучний зі складовими індивідуальної часової транспективи - ретроспективи та перспективи, виділених у дисертаційному дослідженні В. І. Ковальова [10].

Причинно-цільова концепція сформувалась у дослідженнях біографічного масштабу психологічного часу [11; 14; 19 та ін.]. У цьому контексті говорять про біографічні переживання, предметом яких є події біографії, відображені в процесі пам’яті, мислення, уяви [12, 107]. Завдяки їм здійснюється регуляція життєдіяльності, і тільки вони можуть стати подіями життя, узагальнення яких формує життєвий досвід особистості. До того ж біографічні переживання, втілені в емоційно насичених уявленнях, входять до складу актуальної структури особистості, утворюють психічну тканину її самосвідомості та навіть можуть виступити основою типології особистісної організації часу й ставлення до нього. Так, В. І. Ковальов виділяє такі типи: повсякденний, функціонально-дійовий, споглядально-рефлексивний і споглядально-перетворювальний [10], психологічна характеристика яких дуже важлива в контексті професійного розвитку особистості.

Також у вітчизняній психології значна увага була приділена ролі діяльності у формуванні уявлень про час. У межах цього підходу розроблена категорія “особистісного часу”, оскільки саме особистість не тільки переживає й регулює час, але й сама є центром часової детермінації.

У цьому контексті варто згадати дослідження В. Я. Ляудіс, у якому пам’ять розглядається як регуляторне утворення, центральною функцією якого є просторово-часова організація внутрішніх схем діяльності особистості, їх координація з динамікою цілей і смислів, які розгортаються в актуальному просторі та часі. Вченою виявлені чотири генотипічні форми пам’яті - досвідома, або мимовільна, зовнішньо опосередкована, або перехідна, довільна й метапам’ять - детальний опис яких дав змогу розглянути пам’ять у єдиній логіці розвитку з іншими регуляторними утвореннями в онтогенезі людини [13]. Так, якщо хронотипи мимовільної форми пам’яті являють собою пряму проекцію схеми власних предметно-практичних дій дитини в оточуючому середовищі, а хронотипи перехідної форми є специфічними схемами організації часу й простору в системі знаково-символічної діяльності, то хронотипи довільної форми пам’яті більш складні саморегулюючі утворення, які включають диференціацію за функціями системи розумових дій, що формують процеси досягнення цілей запам’ятовування та пригадування відповідно до смислів ситуацій життєдіяльності особистості. Саморегуляція на рівні метапам’яті пов’язана з появою системної рефлексії, тобто селективної, внутрішньо контрольованої моделі майбутньої діяльності. Як видно, хроно - типи вищих форм пам’яті несуть функції внутрішньої самоорганізації суб’єкта досвіду, які визначають усе ширші перспективи як формування нового досвіду, так і його використання, усе більш повну готовність до майбутнього.

К. О. Абульханова також підкреслює, що уявлення про час детерміновані, з одного боку, соціальними умовами, а з іншого, - особис - тісними особливостями людини. Унаслідок своєї соціальної детермінації в діяльності зіштовхуються й часто приходять у суперечність природні швидкості людини та соціально задані вимоги до часу праці. Також науковець виділяє типи особистісної організації часу - оптимальний, дефіцитний, спокійний, виконавчий і тривожний; та чотири групи властивостей внутрішнього часу - уповільнення або прискорення внутрішнього часу відносно зовнішнього, здатність суб’єктів змінювати хід, час та отримувати інформацію з іншого часу (майбутнього чи минулого), одночасне існування людини у двох часових проміжках, поява додаткового часу [1].

Т. М. Титаренко показано, що в “життєвому світі” можна виділити дві координати - психологічний час і психологічний простір. Так, на думку авторки, проблематика психологічного часу безпосередньо зв’язана зі ставленням суб’єкта до власного життя, а психологічний простір - зі ставленням суб’єкта до інших людей. Разом психологічний простір та психологічний час виконують функцію - формування ставлення суб’єкта до себе. При цьому основними властивостями

Психологічного часу є циклічність, векторність, тривалість, зворот - ність, нерівномірність, асиметрія, цілеспрямованість, континуальність і дискретність. Завершальним моментом досліджень Т. М. Титаренко є представлення типології “життєвих світів” та властивих їм типів

¿C СС • 55 4С

Засвоєння часу - нормативним світ, егоцентричним світ, релятивний світ” і “конформний світ” [16].

У системно-діахронічній концепції розвитку особистості Л. І. Ан - циферової наголошується на необхідності вивчення часової організації життєдіяльності людини, її психологічних ритмів, циклів і фаз [3]. Учена реалізує перехід від структурно-статичного дослідження психологічної організації особистості до процесуально-динамічного: сформовані потенціальності, якісно нові елементи в спонукальній та виконавчій сферах особистості під впливом нових життєвих завдань, соціальних вимог породжують психологічні новоутворення й перехід на новий рівень функціонування особистості. Такий рівень характеризується не тільки новою якістю особистості, але й відповідними новими психологічними стратегіями й тактиками більш ефективного розв’язання життєвих завдань.

Поступове проходження людиною життєвого шляху супроводжується утворенням конфігурації властивостей і рис, які сформувались як реакції індивіда на свої власні здібності та форми поведінки. Л. І. Анциферова виділяє комплекси захисних, компенсаційних, доповнюючих, підсилюючих й інших властивостей. Вони поступово стають функціонально автономними та починають визначати типи й рівні особистісного функціонування людини. Таким чином, онтогенез із послідовністю вікових фаз виступає об’єктивним фактором життєвого шляху.

Життєвий шлях особистості - це не тільки особистісне, але й часове утворення. Життя та діяльність людини розгортаються в часі. А життєві плани особистості й засоби їх здійснення впорядковуються й реалізуються разом з організацією та регулюванням часу. Крім того, “правильна часова перспектива по відношенню до минулого, теперішнього і майбутнього, до життя і смерті, до кінцевості та нескінченності - все це необхідні передумови повноцінного життя, ставлення людини до людини” [15, 372].

Життя людини складається з її існування як природної істоти та якісно різноманітних етапів її розвитку як суспільної істоти. Кожен із перерахованих рівнів характеризується чіткими межами такої взаємодії, але тільки на рівні часу індивідуальності спостерігається високий рівень психологічної досконалості особистості, який характеризується оптимальною інтеграцією нею своїх емоційно-чуттєвих, інтелектуальних і вольових процесів, що опосередковують здійснення власного життя в часі. Такий своєрідний синтез природного, суспільного та фізичного часу, який виражається в індивідуальному способі життя людини має свою структурно-процесуальну організацію, яку В. І. Ковальов позначив поняттям “часової організації життя” як визначення індивідом тривалості та послідовності подій і ситуацій власного життя, надання їм довільного темпу і ритму в потрібному або бажаному для неї напрямі [10, 223].

Аналіз робіт Б. Г. Ананьєва, В. М. М’ясищева, В. С. Мерліна підтверджує, що ставлення людини до часу не відокремлюється від інших суб’єктивних ставлень - до людей, діяльності тощо, оскільки сукупність ставлень особистості до світу носить цілісний характер. Однак часові відношення займають центральне становище й слугують специфічним індикатором значущості тих чи інших відносин особистості, диференціюючись на актуальну та потенційну зону реалізації [4].

Ціннісність часу життя людини визначає щільність її часової перспективи. Залежно від того, як чітко й адекватно співвідносяться у свідомості певні етапи життя, його найближчі й віддалені події та явища, то говорять про структурованість, узгодженість часової перспективи, часову компетентність. Деталізуючи змістові й часові складники образу майбутнього, Є. І. Головаха розкриває його оціночний аспект (бажане - очікуване) [8]. Для аналізу життєвої перспективи було розроблено теоретичну схему, основними компонентами якої виступили - життєві плани, життєві цілі й відповідні їм рівні домагань та вікових очікувань, ціннісні орієнтації особистості. За допомогою цієї схеми вивчалися взаємозв’язки оцінки актуальної життєвої ситуації, найближчої й віддаленої перспектив у основних сферах життя - професійній діяльності, сім’ї, освіті, соціальному зростанні та матеріальному споживанні. Таке розуміння образу майбутнього дає змогу, на думку Є. І. Головахи, підійти до вивчення основної функції життєвої перспективи - регулятивної - й розкрити співвідношення планів та цілей, за допомогою яких людина може втілити свої життєві цінності, при цьому зашкоджуючи або перешкоджаючи наслідкам очікуваних утрат.

Аналіз основних наукових підходів до вивчення психології часу показав, що в теоретичному плані ця проблема пов’язана з розробкою

Й доповненням відомих психологічних теорій і концепцій особистості, її структури, розвитку та детермінації на різних етапах життєвого шляху, а в практичному - дуже тісно пов’язана із розробкою й розв’язанням завдань професійного розвитку особистості, де об’єднуються питання розвитку особистості як наслідку впливу професійних детермінант і як прояв життєвих закономірностей у ролі регуляторів професіоналізації суб’єкта діяльності.

Особистість як суб’єкт діяльності регулює час здійснення професійної діяльності, узгоджуючи її з часом своїх психічних процесів (мислення, пам’яті, уваги), станів (сну, втоми, працездатності), темпераментом, віком (специфіки часу юності та старості), із рівнем особистісних цілей і домагань, рівнем ідеальних цілей та програм. Весь енергетичний потенціал значною мірою залежить від прояву й структури мотивації досягнення. Це дуже важливо для професійної діяльності, яка вимагає стабільності, швидкого входження в нові ситуації, засвоєння нових навичок і професійних дій.

Професійна діяльність не вичерпується змістом вимог, які вона ставить до фахівця, це завжди відображення способу життя й поведінки людини. Від того, наскільки якісним є цей збіг, можна судити про рівень професійної компетентності, яка відображає рівень особис - тісної компетентності. Останнім часом у психологічній літературі наголошують на диференціації таких понять, як “компетенція” та “компетентність”. Зокрема, під компетенціями слід розуміти характеристики, необхідні для задовільного рівня виконання завдань, це своєрідна характеристика позиції (ролі, посади), а не індивіда. У той час як компетентність - це характеристика, яка дає змогу порівняти одного працівника з іншим, це насамперед суб’єктивна ознака. Також під час розробки конкретних моделей професійної компетентності виділяють такі, як “метакомпетентність” (це універсальні утворення, які лежать в основі формування компетенції та компетентностей - здатність до рефлексії, здібності децентрації, аналітичні й комунікативні уміння) та “ядерна” (включає всю широту діапазону застосування компетентностей через атрибути “трансситуативності” - акуратність, уміння прийняти та вислухати іншого, освоєння комунікативними вміннями й комп’ютерними навичками) компетентність.

Класично професійна компетентність фахівця розглядається в таких її структурних компонентах: спеціальна (професійно-предметна); соціально-психологічна; методична; - комунікативна компетентність [5]. У сучасних виробничих та організаційних сферах діяльності професіоналізм фахівця оцінюється, власне, як єдність перерахованих професійних установок і компетенцій у межах організованої часової компліментарності, яка означає адекватність часового сприйняття (почуття часу) і навички планування часу, здатність раціонально здійснювати перерозподіл часових пріоритетів та лімітів міжособистісних відносин, дотримання принципів і правил часового менеджменту, включаючи вміння делегувати повноваження в соціальних комунікаціях.

Найкращим варіантом розгляду змісту та специфіки часової компліментарності є аналіз такого “вершинного” особистісного утворення, як цілепокладання - здатність розводити в часі реальні й ідеальні цілі, готовність поетапно вирішувати завдання засобом конструювання їх у розгорнутій часовій перспективі. Отже, часову компетентність слід розглядати як суб’єктну характеристику, оскільки це здатність індивіда як суб’єкта професійної діяльності адекватно оцінювати час, ефективно планувати його в умовах як соціальних контактів, так і в кризових ситуаціях дефіциту часу.

Планування часу та використання часових ресурсів може бути пов’язане зі стратегією “випередження” реального (хронологічного) часу, мисленнєвого випередження своїх дій (подій) “наперед”, що визначається як стратегія активного перетворення або “резервування” часу, тобто використання свого наявного часу, перетворення його в умову свого розвитку, реалізації своїх завдань.

До основних стратегій і правил тайм-менеджменту фахівця відносять:

- здатність до цілепокладання - передбачає розвиток умінь раціонального перерозподілу дій та планів у часі, готовність до розведення в просторово-часовому континуумі реальних та ідеальних цілей;

- установлення часових пріоритетів - уміння планувати час відповідно до значення й важливості завдань, що включає вміння самостійно визначати первинні завдання, час і терміни їх виконання;

- співвідношення часових витрат та остаточних результатів - аналіз завдань відповідно до їх частки в остаточному результаті, що виражається в умінні виділення найбільш термінових завдань, а також визначення оптимальних термінів їх виконання.

- стратегії планування та “резервування ” часу - уміння фіксування термінів виконання завдань, перевірка узгодженості термінів із точки зору їх необхідності.

Професійна діяльність медичної сестри є чітко регламентованою, але потрібно обов’язково враховувати виробничі моменти емоційної напруженості, яка досить часто може порушувати звичний фон виконання лікувальних дій. Тут досить важливим, на нашу думку, є фактор часової орієнтації виконання професійний дій, де б чітко чергувалися між собою робочий ритм та відпочинок. Окрім того, успішність і якість професійної діяльності медичної сестри визначається її психологічними навичками спілкування та відповідними особистісними рисами, які в цілому можна назвати її психологічною культурою. Оскільки спілкування з хворими - обов’язковий компонент професійної діяльності лікаря й специфічний предмет психо - лого-деонтологічного підходу до сестринської діяльності, то контекст комунікативної компетентності є залежним чинником від часової компетентності фахівця. Найяскравішими індикаторами успішної професійної часової компетентності медичної сестри можуть бути задоволеність сестринською допомогою, забезпечення максимальної незалежності людини, оцінка якості медичного обслуговування тощо.

Висновки та перспективи подальших досліджень. Уважаємо, що вміння раціонально використовувати час свого життя залежить від таких умінь, як усвідомлення обмеженості та незворотності свого часу; планування завдань напередодні наступного дня; диференціація терміновості й важливості виконуваних дій; установлення чіткої поступовості дій; визначення реальних термінів виконання справ; виконання завдань вищої пріоритетності; складання оптимального графіка працездатності.

На завершення проведеного теоретико-методологічного аналізу проблеми констатуємо те, що ця проблема є актуальною для сучасної професійної психології. Прикладні запити щодо розробки моделей професійної компетентності, оцінки та навчання персоналу в медичних установах вирішують різноманітні аспекти психології професійного здоров’я, розкривають цікаві наукові горизонти вивчення психологічного благополуччя людини, завдяки якому вона могла б жити й працювати як повноцінний фахівець своєї справи.

Література

1. Абульханова К. А. Время личности и время жизни / К. А. Абульханова, Т. Н. Березина. - СПб. : Алетейя, 2001.

2. Ананьев Б. Г. Человек как предмет познания / Ананьев Б. Г. - СПб. : Питер,

2001. - 282 с.

3. Анцыферова Л. И. Некоторые теоретические проблемы психологии личности / Анцыферова Л. И. // Вопр. психологии. - 1978. - № 1. - С. 37-51.

4. Асеев В. Г. Значимость и временная стратегия поведения / Асеев В. Г. // Психол. журн. - 1981. - Т. 2. - № 6. - С. 28-37.

5. Болотова А. К. Психология организации времени : учеб. пособ. / Болотова А. К. - М. : Аспект Пресс, 2006. - 254 с.

6. Брагина Н. Н. Функциональные ассиметрии человека / Н. Н. Брагина, Т. А. Доброхотова. - М. : Медицина, 1981. - 288 с.

7. Головаха Е. И. Психологическое время личности / Е. И. Головаха, А. А. Кро - ник. - К. : Наук. думка, 1984. - 207 с.

8. Головаха Е. И. Жизненная перспектива и профессиональное самоопределение молодежи / Головаха Е. И. - К. : Наук. думка, 1988. - 144 с.

9. Зейгарник Б. В. Теории личности в зарубежной психологии / Зейгарник Б. В.

- М. : Изд-во МГУ, 1982. - 128 с.

10.Ковалев В. И. Категория времени в психологии (личностный аспект) // Категории материалистической диалектики в психологии / отв. ред. Л. И. Анцыферова. - М. : Наука, 1988. - С. 216-230.

11.Коржова Е. Ю. Методика “Психологическая автобиография” в психодиагностике жизненных ситуаций : метод. пособ. / под ред. Л. Ф. Бурлачука.

- К. : МАУП, 1994. - 109 с.

12.Логинова Н. А. Жизненный путь человека как проблема психологии / Логинова Н. А. // Вопр. психологии. - 1985. - № 1. - С. 103-109.

13.Ляудис В. Я. Память как хронотоп : основа личностной организации / Ляудис В. Я. // Вестн. Моск. ун-та. Серия 14 “Психология”. - 1994. - № 4. - С. 25-33.

14.Нуркова В. Свершенное продолжается : психология автобиографической памяти личности / Нуркова В. - М. : Изд-во УРАО, 2000. - 315 с.

15.Рубинштейн С. Л. Проблемы общей психологии / Рубинштейн С. Л. - М. : Педагогика, 1973. - 423 с.

16.Титаренко Т. М. Життєвий світ особистості: у межах і за межами буденності / Титаренко Т. М. - К. : Либідь, 2003. - 373 с.

17.Цуканов Б. Й. Время в психике человека : монография / Цуканов Б. Й. - Одесса : Астропринт, 2000. - 220 с.

18.Элькин Д. Г. Восприятие времени / Элькин Д. Г. - М. : АПН РСФСР, 1962. - 311 с.

19.Royce J. R. Theory of personality and individual differences : factors, systems and processes / J. R. Royce, A. Powell. - Englewood Cliffs (N. J.) : Prentice-Hall, 1983. - 304 p.