Книги по психологии

БІОПСИХІЧНА ПІДСТРУКТУРА ОСОБИСТОСТІ
Периодика - Психологічні перспективи

Максименко

Взаємодія біологічного та психічного в межах підструктури особистості складають її цілісність. Представлений аналіз емпіричних досліджень дає змогу обґрунтувати логіку наукової позиції генетичної психології.

Ключові слова: біологічне, психічне, енергетика, тілесність, онтогенез.

Максименко С. Биопсихическая подструктура личности. Взаимодей­ствие биологического и психического в границах подструктуры личности образуют ее целостность. Представленный анализ эмпирических исследований дает возможность обосновать логику научной позиции генетической психо­логии.

Ключевые слова: биологическое, психическое, энергетика, телесность, онтогенез.

Maksymenko S. Personality’s Biopsychic Sub-Structure. The co-operation of biological and psychical within bounds of fine-tuning of personality forms its integrity. The presented analysis of empiric researches give the opportunity to ground the logic of scientific position of genetic psychology.

Key words: biological, psychical, energy, corporalness, ontogenesis.

Свого часу К. Г. Юнг говорив про те, що нам просто не під силу дійсно зрозуміти й висловити єдність біологічного і психічного в існуванні людини. Він вважав, що це питання не психологічне, а філософське та, отже, на рівні позитивної науки його просто слід прийняти і з ним працювати. Говорячи про проблему взаємодії біо­логічного і соціального, важливо виокремити аспект - тенденцію, функ­ціонально-динамічне явище співіснування біологічного й психічного.

Традиційно психічне розуміється як сукупність психічних явищ, які є добре відомі. Біологічне ж є тим, що стосується життя організму, життя тіла, його функцій, структури. Але ми не маємо насправді окремого існування того й іншого, просто вони по-різному між собою з’єднуються на різних етапах онтогенезу. Співвідношення біологіч­ного і психічного в особистості завжди міняє свою конфігурацію, міняє свій зміст: одна справа, коли йдеться про це співвідношення на дуже глибинних рівнях, в існуванні кореневих потягів, організмічних потреб, і зовсім інше - коли береться поєднання біологічного і пси­хічного, наприклад у діяльності. Вони й тут, безумовно, поєднані, але поєднані по-іншому. Якщо на глибинному рівні це є біопсихічна Напружена єдність, частини якої не можуть існувати одна без одної, то на рівні більш поверховому ми можемо говорити про іншу приро­ду взаємодії.

У деяких дослідженнях показано, що співвідношення біологічно­го і психічного міняється в особистості в процесі онтогенезу. А от

О. Р. Лурія [3] показав, що воно не є незмінним. Точка зору О. Р. Лу - рії дуже мало, на жаль, використовується в сучасній психології. Традиційно вважається, що на більш ранніх етапах онтогенезу в дитини переважає в діяльності й активності біологічний компонент, а на більш пізніх етапах переважаючими стають соціальні чинники.

О. Р. Лурія, який проводив дослідження мислення та пам’яті дітей і дорослих, показав протилежну картину, причому вона доведена емпіричними фактами й, у принципі, не викликає ніяких сумнівів. На початкових етапах онтогенезу процеси мислення та пам’яті якраз найбільш соціалізовані, вони максимально залежать від умов вихо­вання цієї діяльності, в якій дитину, власне, вчать мислити й запам’я­товувати. Ці процеси лише поступово починають набувати індиві­дуально-неповторної природи, і в ній виявляються найбільше власне спадкові та генетичні фактори. Якщо слідувати логіці Лурії, індивіду­альне виникає від того, що біологічне, спадкове займає все більше місця в діяльності того чи іншого процесу. Здається, що це можна поширити на всі процеси, хоча це буде лише припущення, тому що інших емпіричних досліджень у цьому напрямі не проводилося. Незрозумілим залишається питання, чому на перших етапах онтоге­незу біологічне, спадкове ніби придушується соціальним досвідом, який активно захоплює людину, і як воно вивільняється в подальшо­му, як соціальне вступає в нові взаємовідносини з біологічним. Ці ме­ханізми, процеси і явища вимагають емпіричних досліджень, але нам здається, що в контексті цієї проблеми потрібно звертати на це увагу.

Особливості взаємодії біологічного і психічного в межах під - структури особистості полягають в тому, що її “відголоски”, наслідки відбиваються в цілісній особистості взагалі й будь-яке явище, будь - яка особливість містить у собі це співвідношення як виявлення їхньої єдності. Конкретним проявом є, наприклад, явище психосоматики, яке привертає в наш час найбільшу увагу практиків. Ті, хто займаєть­ся прикладними дослідженнями, практичною психологією, медичною психологією, відкривають дуже багато невідомих поки що механізмів співвідношення розвитку особистості в цілому. Медицині зараз відо­мі факти, що, за статистикою, до 80 % виразок шлунка мають психо­генну природу, існує також багато інших фактів. Але знову-таки ми не знаємо механізмів, що психічно впливає на роботу соматичних органів, і можна навести багато фактів, коли існує зворотний вплив: стан соматичний, стан системи органів впливає на психологічне функціонування особистості в цілому. Зрозуміло, що подібні речі є серйозним підтвердженням дійсної єдності людської істоти. Але, з іншого боку, вони вимагають розгортання науково-психологічних досліджень. Адже, окрім статистики і суто житейських спостережень, не існує на даний момент інших знань про дійсні механізми подібних явищ. Слід згадати знову Виготського, який ставив перед психоло­гією завдання, не теоретизувати на рівні цих життєвих фактів, які є очевидними, а отримувати наукові факти і вже від них відштовху­ватися для пізнання дійсної психології явища. Тож неможливо в цій роботі давати якісь змістовні характеристики психосоматики, оскіль­ки це явище вимагає серйозних емпіричних досліджень, яких прак­тично немає, як і в медичній психології. Зокрема в розділі, який присвячений онтогенезу, ми говоримо про любов і зазначаємо, що галузь психосоматики не досліджує, як психічні стани й психічні особливості батьків впливають на продукування статевих клітин і, отже, - на подальше зростання та розвиток дитини, котра розвиваєть­ся. Але це означає не те, що цього впливу немає, а те, що дослідження в цьому напрямі не ведуться. Навіть на поверховому, статистичному рівні ми таких досліджень не маємо, хоча їх не так важко здійснити.

У межах аналізу такої підструктури привертає увагу дуже цікава теорія провідних тенденцій Л. М. Собчик [4]. Вона виділяє в особистості темпераментальні властивості, які у найбільш чистому вигляді втілюють дійсне поєднання біологічного та психічного. Кожна властивість темпераменту є ніби “зернятком”: у ній дуже чітко видно, “що там із біології і що з психології”. Л. М. Собчик підкрес­лює, що це є не властивості, а тенденції, тобто вони мають енергетич­но-динамічну природу, розвиваються і, розвиваючись, орієнтуються та формують стабільні якості особистості в галузі поведінки. Автор продовжує цю логіку до характерологічних рис, до комунікації і спіл­кування особистості в соціумі, показуючи, що прояв тенденцій, їх угрупування забезпечують зовсім різні поведінкові стилі Темпера­мент, як зернятко, як клітинку біологічного й психічного, розглядає не лише Л. М. Собчик. Це, можливо, найбільш давні та традиційні дослідження. У вітчизняній психофізіології можна назвати Теплова, Небиліцина і їхню школу. Це і теорії темпераменту Кречмера, і Шел­дона, які, щоправда, розглядали єдність на рівні конституціональ­ному. І дуже багато робіт у галузі фізіології мозку, і всі вони мають “вихід” саме в динаміку, тобто в темперамент. Ми згадали Л. М. Соб­чик, тому що вона робить, на наш погляд, крок уперед, говорячи про тенденції, про те, що вони пронизують далі всю особистість і її вершинні рівні, такі, як цінності, спрямованість, характер, досвід. Тенденції зумовлюють індивідуальний стиль діяльності та поведінки. Таким чином, на даний момент існує достатній емпіричний матеріал у традиційній психології, щоб говорити про наявність певної теорії біопсихічної єдності людини.

Дещо окремо в межах цієї підструктури існує проблема тілеснос­ті. Традиційно в сучасній психології, аналізуючи біологічне і психіч­не в особистості, говорять про нервову систему, за винятком, можли­во, названих вище імен: Кречмера та Шелдона, які аналізують тілес­не. І нам уявляється, що роботи, наприклад фрейдиста Райха, роботи Кречмера, О. М. Сікорського в галузі фізіогноміки, і філософські обґрунтування, яким присвятили увагу О. Ф. Лосєв та дуже багато інших учених, повинні повернутися в психологію, оскільки особис­тість являє собою далеко не лише набір нематеріальних за природою психічних структур. Ми говоримо про особистість, маючи на увазі обов’язково цілісну людину, а людина без тіла не існує взагалі: без обличчя, без тілесної структури. І не йдеться лише про вплив особли­востей тіла на особистість чи на психіку, йдеться про єдність. В останніх дослідженнях О. Т. Соколової [5] яскраво показано, що образ тілесного Я, образ тіла й саме тіло є дуже важливими психологічними компонентами і водночас причиною численних відхилень у поведінці підлітків та дорослих людей, розвитку різноманітних комплексів. Тобто психологія поступово повертається до того, щоб розглядати тіло не як носія психіки, носія ідеального, а як складовий компонент, просто необхідну складову частину особистості в цілому. Справа в тім, що логіка нам підказує: все тілесне в людині - це є в той же час і психічне. Звісно, тут потрібно відзначити, що найважливішою є тео­ретична конструкція М. О. Бернштейна [1]: його “психологія живого руху” і засвідчила цю дійсно реальну єдність тілесного і психічного;

Це є дві назви одного і того ж самого. Будь-який рух, найелементар­ніший, найпримітивніший прояв артикуляції чи руху в просторі - це обов’язково явище психічне настільки ж, наскільки і фізичне. І будова тіла, особливості тіла дуже рано входять у тезаурус особис­тості. Дитина дуже рано знайомиться зі своїм тілом, її образ “Я”, самосвідомість абсолютно не відокремлює тіла. Тобто все тілесне є психічне. І ми тут згодні з Маслоу в тому, що в людини немає виключно і чисто натурального тіла як такого. Тіло визначає образ “Я” так само, як його визначає дух. Тобто тілесність є структурним компонентом особистості і, як така, обов’язково повинна входити до психології особистості, адже ми не можемо уявити особистість як “голову професора Доуеля”. Про це свого часу говорив О. М. Леон- тьєв, а він, між іншим, не належав до вчених фізіологічного напряму. Він належав до того напряму психології і філософії у вітчизняній науці, який був, з одного боку, наляканий політизованим тиском пав - ловського вчення, а з іншого - сам був агресивно настроєним проти цього, і тому його звинуватити у фізіологізмі ніяк не можна. Але і його роздуми про фізіологічне й біологічне, фізіологічне та психічне показують, що це є відпочаткова єдність [2].

Правильно пише Е. В. Ільєнков, що ми не можемо шукати в будові й у фізіології мозку психічний процес, оскільки це повертає до

• •• 44 99 • •

Ідеї “гомункулуса”, якого ми там, звісно, не знайдемо, але це крайня і полемічно загострена точка зору. Вже давно фізіологія нервової системи, взагалі фізіологія не подаються у таких термінах, ніби дійсно потрібно шукати якийсь таємничий процес, або субстанцію психічного. Це, повторимо, крайня точка зору. Ідеться зовсім про інше: говорячи про особистість, ми не можемо відокремити її від її тіла, як відокремив фантаст Бєляєв голову професора Доуеля. І це означає, що все тілесне пронизане психікою, розумом людини, який є символікою, а отже, він проходить через усю свідомість. На це хотілося б звернути увагу.

І, нарешті, аналізуючи біопсихічну подструктуру, ми не повинні обійти увагою традиційну давню думку У. Штерна [6] про конвер­генцію. У. Штерн дуже багато зробив для психології особистості, це найбільш видатний персонолог, із нього взагалі-то і почалася наука персонологія. Розглядаючи центральну проблему біологічного й психологічного та їх співвідношення, яке представлялася традиційно як протистояння, Штерн уперше висунув ідею конвергенції, тобто поєднання. Мається на увазі, що біологічне і психічне в людині функціонують разом: це два процеси, які співіснують, працюють один на одного. Вони відносно незалежні, конверзуючись, об’єдну­ючись, і створюють, власне, те, що називається особистістю. В прин­ципі, з цією точкою зору можна погодитися, якщо не зважати на нашу вихідну ідею про те, що насправді психологічне в особистості є вектором, який виникає на поєднанні біологічного і соціального. І це ми хотіти б тут особливо відзначити. Розглядаючи біопсихічну підструктуру, слід не забувати нашої вихідної логіки щодо онтогене­зу особистості. Ми розуміємо появу особистості як цілісного носія психіки людини, як результат поєднання довічного, дуже давнього об’єднання біологічних процесів і процесів соціальних. Сама психіка є, на нашу думку, результуючою силою, результуючим вектором об’єднання цих двох крил, і в такому розумінні, якщо мати на увазі наші уявлення про онтогенез і про нужду як енергетично-інформа­ційну силу, завдяки якій існує все живе на Землі, поняття біопси - хічного взагалі-то повинно бути знято, тому що все біологічне в особистості є олюдненим, воно не є чисто біологічним, воно є і со­ціальним водночас. З іншого боку, все, що ми знаємо про особистість, безумовно, є соціальним: це взаємовідносини, діяльність людини, її стосунки, її ідеї. Усе це є завдяки тому, що існує не мозок, а тіло як ціле. Тому ми цю структуру уявляємо як вихідну, кореневу, психічну.

Література

1. Бернштейн Н. А. Очерки по физиологии движений и физиологии активнос­ти.- М.: Медицина, 1966.- 349 с.

2. Леонтьев А. Н. Избранные психологические произведения: в 2-х т.- М.: Педагогика, 1983.- Т. 1.- 392 с.- Т. 2.- 320 с.

3. Лурия А. Р. Об историческом развитии познавательных процессов.- М.: Наука, 1974.- 171 с.

4. Собчик Л. М. Введение в психологию индивидуальности.- М., 2000.- 506 с.

5. Соколова Е. Т. Самосознание и самооценка при аномалиях личности.- М.: МГУ, 1989.- 214 с.

6. Штерн Э. Прикладная психология.- М.: Госиздат Украины, 1925.- 112 с.