Книги по психологии

МОВЛЕННЄВА КУЛЬТУРА ЯК КРИТЕРІЙ ОСОБИСТІСНОЇ ЗРІЛОСТІ
Периодика - Психологічні перспективи

Л. В. Засєкіна

У статті відображено результати теоретичного дослідження проблеми мовленнєвої культури та виділено її структурні (мовленнєва діяльність, мовленнєва дія, мовленнєвий учинок, мовленнєва поведінка, мовленнєвий акт) та функціональні (пізнавально-прогностичні, регулятивні, комунікативні, інструментальні, розвивальні) особливості. Установлено, що мовленнєвий учинок як вираження пікового рівня мовленнєвої культури можливий за умови зрілості особистості й наявності ознак її суб’єктності.

Ключові слова: мовленнєва культура, мовна культура, мовленнєва діяль­ність, мовленнєва дія, мовленнєвий учинок, мовленнєва поведінка, мовлен­нєвий акт.

Засекина Л. В. Речевая культура как критерий личностной зрелости.

В статье отображены результаты теоретического исследования проблемы рече­вой культуры, а также выделены ее структурные (речевая деятельность, речевое действие, речевой поступок, речевое поведение, речевой акт) и функциональ­ные (познавательно-прогностические, регуляционные, коммуникативные, ин­струментальные, развивающие) особенности. Установлено, что речевой посту­пок как отображение пикового уровня речевой культуры возможен при условии зрелости личности и наличии признаков ее субъектности.

Ключевые слова: речевая культура, языковая культура, речевая деятель­ность, речевое действие, речевой поступок, речевое поведение, речевой акт.

Zasyekina L. V. Speech Culture as Criterion of Personality’s Maturity. The

Results of theoretical research of speech culture problem are highlighted in the article. The structural (speech activity, speech action, speech deed, speech behavior, speech act) and functional (cognitive-prognostic, regulative, communicative, instrumental, developmental) peculiarities are revealed. It is established, that speech deed as reflection of peak level of speech culture is possible when personality is mature and owns subject’s properties.

Key words: speech culture, language culture, speech activity, speech action, speech deed, speech behavior, speech act.

Постановка наукової проблеми. Постнекласична парадигма, яка наскрізно пронизала різні наукові галузі наприкінці ХХ - на початку ХХІ ст., не обминула й психологію. Відтак, остання дедалі більше демонструє проникнення в потаємні сфери психіки через заглиблення в її знакову природу, що, з позиції культурно-історичної теорії Л. С. Виготського [1], може бути вивчена в площині як філо-, так і онтогенезу. У такому баченні культура набуває важливого значення в дослідженні предмета психології - психічних закономірностей, явищ, фактів, носієм яких є особистість. Уже стало класикою відоме висловлювання К. Леві-Строса про те, що або ХХІ ст. буде століттям гуманітарних наук, або його не буде взагалі. Відповідно, новітня епоха психології пов’язана, передусім, “з духовними течіями століт­тя” [4, 243]. При цьому саме тлумачення поняття культури значно розширюється з появою психосеміотичних та психолого-герменев - тичних досліджень, а також виокремленням галузі - культурної пси­хології. Остання демонструє вихід за межі крос-культурних дослід­жень психіки людини, а також використання культурного контексту як однієї із залежних і незалежних змінних психологічного експери­менту, у площину вивчення “культурних паттернів почуття, пізнання і поведінки” [20, 27].

Аналіз останніх досліджень із цієї проблеми. У межах вітчиз­няної психології культура розглядається класично крізь призму діяль - нісного підходу й визначається як предметно-ціннісна форма освою - вально-перетворювальної діяльності, у якій відображається історично визначений розвиток суспільства та людини, породжується й утвер­джується людський сенс буття [8, 84]. Оксфордський психологічний словник пропонує таке визначення культури: сукупність ідей, віру­вань, традицій, цінностей, знань, матеріальних артефактів, що пере­даються з покоління в покоління [18, 179].

Семітичний погляд на культуру дає змогу дослідити її як сукуп­ність мов, із допомогою яких дійсність транслюється в тексти. При цьому тексти - це носії інформації, а мова розуміється в широкому сенсі й представлена як лінгвістичними, так і позалінгвальними засо­бами. У свою чергу, мова як система лінгвістичних знаків конкре­тизується в сполученні - природна мова. Ю. М. Лотман визначає провідну функцію культури як “переведення певної ділянки дійсності у текст на ту чи іншу мову культури, перетворення її в текст, тобто зафіксовану певним чином інформацію, і внесення цієї інформації до колективної пам’яті...” [5, 397].

Цікавим є визначення культури, запропоноване К. Леві-Стросом, який протиставляє культурі природу, у тому сенсі, що остання визна­чається загальнолюдською константою, стихійним автоматизмом, тоді як культура становить сукупність правил, норм, звичаїв, що подекуди протиставляє групи людей одна одній [19].

У психологічній герменевтиці культура розглядається як прита­манний певній спільноті комплекс специфічних, а також унормо­ваних способів і форм соціальної інтеграції, регуляції поведінки, пізнання, комунікації, які є основоположними для самоідентифікації особистості й суспільства [7, 230]. При цьому Н. В. Чепелєва основ­ний акцент робить на смислоутворювальній функції культури, адже засвоєння цих смислів особистістю слугує ґрунтом для формування її ідентичності.

Смисли, які фіксуються в різноманітних текстах культури, не просто сприймаються носіями національно-культурного простору, а по-своєму інтерпретуються ними, відтак, є важливою передумовою смислоутворювальної активності особистості. Це узгоджується із провідною лінією семіотичних досліджень В. М. Розіна, основою яких слугують чотири категорії: культура, соціум, особистість, діяль­ність [10].

Таким чином, тлумачення культури як сукупності норм, засобів і контейнера збереження колективної пам’яті та особистісного смисло - творення з перспективи постнекласичної парадигми загострює необ­хідність у ґрунтовному розгляді культури в особистісному аспекті - культури особистості. Зазвичай найпоширенішою в цьому контексті є психологічна культура особистості, яка розглядається як невід’ємна частина загальної культури, що охоплює пізнання себе, пізнання ін­шої людини, уміння спілкуватися з людьми та регулювати свою по­ведінку. Також виокремлюється психологічна культура спілкування, яка, за В. В. Рибалкою, окрім тактовної поведінки, охоплює і збере­ження власної гідності й повагу до індивідуальності партнера зі спілкування [9, 9].

Фомулювання мети та завдань статті. Поза увагою психологів залишається поняття мовленнєвої культури особистості та його зістав­лення з психологічною культурою й мовною культурою. Водночас, як було сказано вище, із позиції постнекласичної парадигми саме здат­ність культури до фіксації дійсності в знаках та опосередкування цими знаками психіки особистості дає змогу розглянути мовну й мовленнєву культуру як важливий чинник особистісного росту та особистісної зрілості. Особистісну зрілість розглядаємо як етап жит­тєвого шляху людини, на якому виявляються гетерогенні характе­ристики її суб’єктності - як суб’єкта пізнання, суб’єкта професійної діяльності, суб’єкта громадської й громадянської активності, суб’єкта


Духовного та особистісного зростання. Не беручи на себе сміливість розгляду культури загалом як міждисциплінарної й широковекторної наукової категорії, вважаємо за необхідне повернутися до поняття культури особистості з урахуванням ідей психосеміотичного та психолого-герменевтичного підходів.

Відтак, до основних завдань нашого дослідження належать, по - перше, установлення концептуальних меж для поняття мовленнєвої культури як складової частини загальної культури особистості шля­хом визначення її структурно-функціональних особливостей, а по­друге - розгляд мовленнєвої культури як одного з критеріїв особис - тісної зрілості.

Виклад основного матеріалу й обґрунтування отриманих ре­зультатів дослідження. Ґрунтовний аналіз поняття мовленнєвої культури неодмінно повинен ґрунтуватися на сучасних постнекла- сичних уявленнях про культуру, а відтак, охоплювати існування в культурі природних мов, що фіксують різні фрагменти дійсності в мовних текстах для подальшої їхньої інтерпретації особистістю. Слід зазначити, що дискурсивний переворот, чи так звана дискурсивна революція на чолі з Р. Харре, за основу бере принцип соціального конструкціонізму: особистість та соціум розглядаються не як апріорні категорії, а інтерактивні конструкти, що утворюються завдяки наяв­ності дискурсивних практик, домінуючих у суспільстві [17]. Подіб­ною є думка Л. Філліпс: “засобами дискурсів в ході створення і вико­ристання текстів відтворюється та змінюється соціум, культура, осо­бистість” [16, 100]. Дискурсивна психологія та дискурс-аналіз як її основний метод використовуються для аналізу лінгвістичних (мов­них) текстів, що відображають сучасні дискурсивні практики суспіль­ства. Тому дискурс-аналіз видається доцільним для використання мовної культури як частини культури суспільства загалом, що відображено в попередніх дослідженнях [2].

Мовна культура розглядається нами як узвичаєний у певному національно-культурному просторі комплекс мовних форм і засобів, що переводять різні фрагменти дійсності в тексти, які фіксують куль­турно-історичний досвід і передаються від покоління до покоління. Таким чином, мовна культура має соціальне вираження, а також є спільною для представників єдиного національно-культурного про­стору. Оскільки мова охоплює своєю будовою фонологічні, лексичні, граматичні особливості, то й специфіка мовної культури буде задаватися цими особливостями. Якщо, услід за Ю. М. Лотманом, уважа­ти, що функцією культури є внесення інформації до колективної пам’яті, наявність мовної культури в соціумі є необхідною умовою існування його колективної пам’яті. У свою чергу, необхідною умо­вою існування мовної культури в соціумі є існування, передусім, єдиної для цього соціуму системи мовних знаків, які використовують­ся для комунікації.

Мовна культура є результатом копіткої роботи лінгвістів, що втілюється в словниках та граматиках конкретної мови. Водночас важливе значення для існування мовної культури має свідоме й шанобливе ставлення до мови її носіїв, адже завдяки їхнім зусиллям мова здатна набути відповідного статусу не лише в певній спільноті, а розширювати географію свого вжитку.

Якщо поняття мовної культури має швидше соціальний, політич­ний, етнічний характер, поняття мовленнєвої культури вирізняється особистісним контекстом і відображає утворення внутрішнього плану мовної свідомості як результат інтеріоризації мовної культури. Таким чином, мовна й мовленнєва культура відносяться як зовнішнє і внутрішнє, як екстеріоризація та інтеріоризація, як соціальне й осо - бистісно-індивідуальне, як спільне та окремішне. Мовленнєва куль­тура - це мовна культура в дії, а відтак, до неї належать не лише знання фонологічних, лексичних, граматичних особливостей мови, а й здатність їх ефективно використовувати в мовленнєвій діяльності з урахуванням актуальної ситуації та відповідного контексту. Отже, до мовленнєвої культури потрапляють і позалінгвальні форми й способи комунікації, що детермінують її ефективність. Важливою детермінан­тою мовленнєвої культури є мовленнєвий етикет як спосіб мовленнє­вої діяльності та мовленнєвої поведінки, що зумовлюється соціаль­ними й національно-культурними факторами.

Особистісна площина розгляду мовленнєвої культури наближає її до понять мовленнєвої діяльності, мовленнєвої дії, мовленнєвого вчинку, мовленнєвої поведінки, мовленнєвого акту (див. рис. 1). Саме цими поняттями, на нашу думку, визначаються структурно-функціо­нальні характеристики мовленнєвої культури особистості.

Мовна культура

Ґ особистість


Рис. 1. Мовленнєва культура особистості

Мовленнєва культура реалізується через мовленнєву діяльність особистості, одиницею якої є мовленнєва дія, а також мовленнєву поведінку, одиницею якої, на нашу думку, є мовленнєвий акт. При цьому концептуальним містком між мовною та мовленнєвою куль­турою є людина як суб’єкт і особистість. Послуговуючись ідеєю суб’єктності, за С. Л. Рубінштейном, уважаємо, що людина виступає суб’єктом у своєму ставленні до породжуваної нею мовленнєвої реальності, тоді як особистість виявляється у ставленні людини до інших учасників комунікації в ході інтерперсональної взаємодії [11].

Мовленнєва діяльність особистості спрямована на перетворення фізичної реальності в мовні знаки, що, у свою чергу, виражає ставлення особистості як до цієї реальності, так і до свого мовлення. Мовленнєва діяльність набуває різних видів: усного й писемного мов­лення, зовнішнього та внутрішнього. Виокремлення в мовленні осо­бистості ставлення до мовної культури, яке притаманне конкретній спільноті, зумовлює специфічну мовленнєву діяльність, одиницею якої є мовленнєвий учинок як свідома дія, спрямована на зміцнення й підвищення рівня мовної культури в цілому. При цьому поведінку ми розглядаємо як загальну мовленнєву активність, спрямовану на адап­тацію до певного мовного середовища, що реалізується через низку мовленнєвих актів. Тоді як мовленнєвий учинок уважаємо видом певної дії як одиниці мовленнєвої діяльності, що спрямована не лише на адаптацію до мовного середовища, а і його перетворення. У цьому контексті важливим постає питання про механізми та умови перетво­рення мовленнєвої дії в мовленнєвий учинок.

Заглиблення мовлення в суб’єктно-вчинковий підхід, за В. О. Та - тенком, дає змогу відокремити мовленнєвий учинок від мовленнєвої дії за такими аспектами: ціннісно-смисловим, індивідуально-непов­торним, культурно-особистісним і душевно-духовним [15]. У поєд­нанні з основними характеристиками суб’єктності - автономністю, самодетермінованістю, спонтанністю, інтегративністю - креативність, мовленнєвий учинок відображає піковий рівень мовленнєвої культу­ри особистості. Відтак, можемо стверджувати, що мовленнєвий учинок потребує від людини особистісної зрілості, яка, власне, й задається вищезазначеними характеристиками як учинку, так і суб’єктності. Адже до мовленнєвого вчинку здатна особистість, яка, по-перше, вирізняється ціннісно-смисловою наповненістю, індивідуальною не­повторністю, культурно-особистісним і душевно-духовним потенціа­лом, а по-друге, як високоорганізована система демонструє автоном­ність, самодетермінованість, спонтанність, інтегративність і креатив­ність.

Послуговуючись уявленнями про вчинок із погляду аксіопсихо - логії особистості З. С. Карпенко, робимо висновок про те, що мовлен­нєвий учинок як складник мовленнєвої культури є не лише “специ­фічною модифікацією особистості в унікальній життєвій ситуації, а й... початком відліку або черговою віхою (подією) на життєвому шляху конкретної людини” [3, 301], інакше кажучи, - новим етапом на шляху її особистісної зрілості.

Прикладами мовленнєвих учинків є зразки художньої літератури, які фіксують фонологічні, лексичні, граматичні особливості мови на сучасному етапі, а також роблять значний внесок у розвиток мовної (а відповідно, за умови суб’єктної й особистісної активності людини) та мовленнєвої культури загалом; висловлення своєї позиції всупереч загальноприйнятим догмам чи ідеології, що підвладне лише неза­лежній, самодостатній особистості. Таким чином, мовленнєві вчинки можуть бути буденними й творчими, спрямованими на різну часову перспективу - на теперішнє та майбутнє тощо. Типологія мовленнє­вих учинків на ґрунті існуючих типологій учинку загалом, а також на


Основі критеріїв - змісту, часової спрямованості та функції - ува­жаємо важливим завданням подальших психолінгвістичних розвідок.

Видом мовленнєвої діяльності як низки мовленнєвих актів, спря­мованих на адаптацію до мовного середовища, вважаємо мовленнєву поведінку. Однією з термінологічних проблем у цьому контексті є проблема перекладу понять акту і вчинку, адже поняття act з англій­ської перекладається і як акт, і як вчинок. У нашому дослідженні ми чітко розмежовуємо ці поняття, оскільки перше виступає як специ­фічна мовленнєва дія, що є одиницею мовленнєвої діяльності (а не поведінки), тоді як друге - одиницею поведінки. Виходячи з теорії мовленнєвих актів Дж. Остіна і Дж. Серля, розглядаємо мовленнєвий акт як одиницю мовленнєвої поведінки, який полягає в цілісності змісту висловлювання, його цілі та отриманого результату, що спря­мований на ефективну адаптацію до мовного середовища загалом та ситуації комунікації зокрема [6; 13; 14]. Ураховуючи специфіку пристосування, що залежить від психологічних особливостей мовця, виділених Дж. Серлем для розмежування мовленнєвих актів, вико­ристовуємо класифікацію саме цього вченого [13; 14]. Відповідно, репрезентативи виражають адаптацію до мовного середовища за до­помогою різноманітних тверджень (наприклад, існує багато обов ’яз - ків); директиви виражають адаптацію з допомоги наказу, примусу, прохання, поради, запрошення (наприклад, обов’язково виконай це); комісиви виражають адаптацію за допомогою накладання обов’язків у виконанні того, що перед цим обіцяється (наприклад, ми обов’яз­ково виконаємо це); експресиви - висловлювання співпереживання, привітання, вибачення (наприклад, пробачте, що я не виконав цього); декларативи - призначення на посаду, присудження звань, виконання соціальних норм - (наприклад, ось перелік Ваших обов ’язків).

Усі ці види поділяються також на дві великі групи мовленнєвих актів: прямі й непрямі. У прямих мовленнєвих актах спостерігається перетин змісту та форми висловлювання, тоді як непрямі експліцитно виражають один зміст, тоді як імпліцитно - інший. Таким чином, за формою мовленнєвий акт може бути репрезентативом (наприклад, я б виконав цей обов ’язок), а за змістом - директивом (Ви б теж мали це зробити). Таким чином, для ефективної адаптації до мовної ситуації особистість повинна, по-перше, чітко встановлювати вид мовленнє­вого акту, а по-друге, - сама застосовувати ці мовленнєві акти для коригування подальшої мовленнєвої поведінки.

Основна відмінність між мовленнєвим актом і мовленнєвою дією полягає в тому, що перший є одиницею адаптації до мовного середо­вища, тоді як друга - одиницею активного перетворення цього середовища з позиції доцільності, та переходу від мовленнєвої культури до розвитку мовної культури спільноти загалом. Окрім того, результати аналізу визначень мовленнєвого акту й дії, запропонова­них О. О. Селівановою [12], свідчать про те, що тлумачення мовлен­нєвого акту зосереджується на його змісті та формі, тоді як тлумачен­ня мовленнєвої дії - на її функції в ефективній узаємодії усіх учасників комунікації. Таким чином, мовленнєвий акт в основному відображає ставлення людини до мовної реальності, тоді як мовлен­нєва дія - до всіх учасників мовної інтеракції.

Ґрунтовний аналіз мовленнєвої культури потребує не лише її вивчення з боку структурних компонентів, а й із боку визначення її функцій. Так, якщо основною функцією мовної культури є накопи­чення й трансляція культурно-історичного досвіду через фіксацію досягнень людства в мовних текстах, до основних функцій мовленнє­вої культури, на нашу думку, належать пізнавально-прогностична, регулятивна, комунікативна, інструментальна, розвивальна. Так, пі­знавально-прогностична функція полягає в можливостях мовленнєвої культури збагачувати інтелектуальний фонд особистості шляхом збільшення поінформованості про мовленнєвий етикет, мовні стан­дарти та правила тощо. Розширення інтелектуального потенціалу за­безпечує й ефективність прогнозування в перебігу мовленнєвої діяльності людини. Мовленнєва культура створює необхідний каркас для відповідної мовленнєвої поведінки, що виражається в регулю­ванні мовленнєвої активності. Комунікативна функція культури поля­гає в забезпеченні відповідних умов для ефективної комунікації як локальної (інтерперсональної), так і глобальної - полікультурної та міжетнічної. Інструментальна функція мовленнєвої культури вира­жається в забезпеченні необхідних умов для здійснення різних видів діяльності - мовленнєвої, ігрової, професійної, навчальної тощо. Дуально вираженою є розвивальна функція мовленнєвої культури, яка полягає не лише в її впливі на становлення особистісної зрілості людини та формування ознак її суб’єктності, а й сама породжується за умови становлення людини як зрілої особистості та активного суб’єкта діяльності.


Теоретичні розвідки в дослідженні поняття мовленнєвої культури особистості можуть знайти широке практичне використання як у напрямі розвитку мовної культури через формування мовленнєвої, так і в напрямі розвитку особистості, становленні її зрілості у став­ленні до мови через усвідомлення себе суб’єктом національно-куль­турного простору й носія його мови.

Важливим висновком проведеного теоретичного дослідження проблеми мовленнєвої культури є основоположна роль особистості в трансформації мовленнєвої культури в мовну, при цьому лише за умови активності людини в напрямі розвитку мовленнєвої культури, якнайповніше виявляються суб’єктні характеристики людини та її особистісна зрілість. Перспективним уважаємо дослідження мовлен­нєвої культури особистості, виокремлення її структурно-функціо­нальних особливостей, а також шляхів її розвитку на різних етапах вікової генези особистості.

Література

1. Выготский Л. С. Мышление и речь / Лев Семенович Выготский. - М. : Лаби­ринт, 2001. - 368 с.

2. Засєкіна Л. В. Психолінгвістична діагностика : навч. посіб. / Л. В. Засєкіна, С. В. Засєкін. - Луцьк : РВВ “Вежа” Волин. нац. ун-ту ім. Лесі Українки,

2008. - 188 с.

3. Карпенко З. С. Аксіологічна психологія особистості / Зіновія Степанівна Карпенко. - Івано-Франківськ : Лілея-НВ, 2009. - 512 с.

4. Корнилова Т. В. Методологические основы психологии / Т. В. Корнилова, С. Д. Смирнов. - СПб. : Питер, 2006. - 320 с.

5. Лотман Ю. М. Семиосфера / Юрий Михайлович Лотман. - СПб. : Искусство - СПБ, 2004. - 740 с.

6. Остин Дж. Слово как действие / Дж. Остин // Новое в зарубежной лингвис­тике. - Вып. 17. Теория речевых актов. - М. : Прогресс, 1986. - С. 22-131.

7. Проблемы психологической герменевтики / под ред. Н. В. Чепелевой. - К. : Изд-во Нац. пед ун-та им. Н. П. Драгоманова, 2009. - 382 с.

8. Психологічний словник / за ред. В. І. Войтка. - К. : Вища шк., 1982. - 216 с.

9. Рибалка В. В. Аксіологічні основи психологічної культури особистості : навч.-метод. посіб. / Валентин Васильович Рибалка. - Чернівці : Технодрук,

2009. - 228 с.

10. Розин В. Семиотические исследования / Вадим Маркович Розин. - М. : ПЕР СЭ ; СПб. : Университ. кн., 2001. - 256 с.

11. Рубинштейн С. Л. Основы общей психологии / Сергей Леонидович Рубин­штейн : в 2 т. - Т. 2. - М. : Педагогика, 1989. - 488 с.


12.Селиванова Е. А. Основы лингвистической теории текста и коммуникации / Елена Александровна Селиванова. - К. : Брама, 2004. - 336 с.

13.Серль Дж. Классификация иллокутивных актов / Дж. Серль // Новое в зарубежной лингвистике. - Вып. 17. Теория речевых актов. - М. : Прогресс, 1986. - С. 170-194.

14.Серль Дж. Косвенные речевые акты / Дж. Серль // Новое в зарубежной лингвистике. - Вып. 17. Теория речевых актов. - М. : Прогресс, 1986. - С.195-222.

15.Татенко В. О. Соціальна психологія впливу : монографія / Віталій Олек­сандрович Татенко. - К. : Міленіум, 2008. - 216 с.

16.Філліпс Л. Дискурс аналіз : теорія і метод / Л. Філліпс, М. В. Йоргенсен. - Х. : Изд-во “Гуманитар. центр”, 2004. - 336 с.

17.Харре Р. Вторая когнитивная революция / Р. Харре // Психол. журн. - 1996.

- Т. 17. - № 2. - С. 3-15.

18.Dictionary of Psychology / А. М. Colman. - New York : Oxford University Press, 2003. - 845 p.

19.Gould J. A. Classic Philosophical Questions / J. A. Gould. - Columbus : Bell and Howell Company, 1978. - 671 p.

20.Markus H., Kitayama S., Heiman R. Culture and basic psychological principles / H. Markus, S. Kitayama, R. Heiman // Social psychology : handbook of basic principles. - London : Guilford press, 1996. - 487 p.