РІЗНІ ОБЛИЧЧЯ ТОЛЕРАНТНОСТІ: ЯК ВІДРІЗНИТИ СВОГО ВІД ЧУЖОГО І ЧИ ВАРТО ЦЕ РОБИТИ?

А. Квятковська

У статті розкриваються механізми позицій толерантності та нетолерант- ності, творення стосунків нетолерантності, поділ на Своїх і Чужих. Подані практичні результати неоднозначності соціальної тотожності в Польщі.

Ключові слова: толерантність, нетолерантність, Свої, Чужі, тотожність.

Квятковская А. Разные лица толерантности: как отличить своего от чужого и стоит ли это делать? В статье раскрываються механизми позицій толерантности и нетолерантности, создание отношений нетолерантности, разделение на Своих и Чужих. Поданы практические результаты неоднородности социальной идентичности в Польще.

Ключевые слова: толерантность, нетолерантность, Свои, Чужие, тотож - ность.

Kvyatkovskaya A. Different Faces of Tolerance: how to Distinguish Our People from Strangers and do We Need it to Do? The positions of tolerance and nontolerance as well as formation relations of nontolerance, division on Our people and Strangers are presented in the article. The practical results of social identity in Poland are given.

Key words: tolerance, nontolerance, Our, People, Strangers.

Толерантність найчастіше відчувається в контексті відмінності. У такому разі толерантність означає право бути у своїх позиціях, цінностях, світобаченні інакшим. Толерантність полягає в тому, що ми погоджуємося з існуванням поруч нас осіб, із поглядами яких не згідні багато у чому, але шануємо їх і вони трактовані нами як рівноправні. Віруюча людина шанує атеїста, атеїст не висміює віруючого. Особи, які моляться в католицьких костелах, шанують тих, хто молиться в церквах та синагогах, і чекають того ж стосовно до себе. Люди можуть мати різні політичні погляди і внутрішньо не погоджуватися в різних питаннях світобачення, але визнають взаємно право на існування інакших життєвих виборів. Одружені люди шанують рішення тих, хто вирішив залишитися неодруженим. Чи, скажімо, ті, хто не уявляє обід без шматка м’яса, не дивуються тим, хто надає перевагу залишатися вегетаріанцем.

Низку прикладів інакшостей, які кидають виклики нашому розумінню толерантності, можна збільшувати далі. Здавалось би, що кожна розсудлива людина, у якої в душі є своє суспільство і

© Квятковська А., 2009 гармонійні стосунки з іншими людьми, має бути толерантна. Але такого немає. Існують межі толерантності, по той бік яких люди не переступають, але існують також особи або групи осіб, для яких толерантність завдає чимало клопоту.

Якщо йдеться про межі толерантності, то, на мою думку, єдиним справедливим чинником, який ці межі визначає, є те, що ІНАКШІ ПОГЛЯДИ та більш ІНАКША ПОВЕДІНКА не завдають кривди й не ображають інших людей. Не можемо толерувати актів насильства стосовно слабких і незахищених або якщо навіть ще гірше трактуються жінки та діти згідно з певною прийнятою ідеологією. Не можемо дозволити, щоб хто-небудь бив собаку, тому що в рамках якого-небудь світобачення звірі не мають душі. Проте в рамках повноважень психологічної науки не займаємося справою моральної відповідальності за такі шкоди, а залишаємо їх на розгляд інших фахівців.

Психологів дужче цікавить, які механізми позицій толерантності й нетолерантності; які чинники відповідають за те, що певних осіб, незважаючи на їх відмінності, толерують, а інших - ні; чи важливішими є ті чинники, які залежать від певної позиції, яку займає людина, чи вони залежать більше від того, хто є об’єктом позиції, а можливо, вагомим є той контекст, у якому зустрічаються люди?

На декілька з цих питань спробую у своєму виступі дати відповідь і, головним чином, у контексті поділу на СВОЇХ та ЧУЖИХ.

ТВОРЕННЯ СТОСУНКІВ НЕТОЛЕРАНТНОСТІ: ПОДІЛ НА СВОЇХ і ЧУЖИХ. Приймемо тезу, що проблема толерантності чи нетолерантності стосується насамперед тих людей, яких визначаємо ЧУЖИМИ. Ким є ці ЧУЖІ? Найпростіша відповідь звучить так: ЧУЖІ - це ті, люди, про яких не можна сказати, що вони є СВОЇМИ. Поділ на СВОЇХ і ЧУЖИХ, чи на МИ і ВОНИ, виникає майже природно й автоматично. В сьогоднішньому світі зустрічі з людьми, котрі належать до різних етнічних та національних груп, є річчю буденною (Квятковська, 1999). Світ, який нас оточує, є все більше різнобарвним під будь-яким кутом бачення.

Різномаїття соціальних подразників є настільки великим, що ми не в змозі їх усіх усвідомити (перетворити). Людина дає раду собі з безліччю інформації таким чином: намагається навести певний порядок у середовищі, наприклад ділить людей на різні категорії, такі як “жінки-чоловіки”, “молоді-старі”, “білі-чорні” або впроваджує дуже простий поділ світу МИ-ВОНИ. І не переймається тим, якими властивостями характеризуються особи, котрі входять до тієї чи іншої категорії. Таким чином, людина скорочує час і енергію, уникає сильного напруження, що може бути використано на інші важливі потреби (Wojcszke, 2003).

Категорізація є характерною особливістю розуму людини, яка дає змогу краще функціонувати в складному світі. І цією стороною немає нічого поганого в тому, що ми ділимо людей на різні національності, релігії, відповідні професії чи на поляків й українців, християн і мусульман, на поліцейських та залізничників і багато інших. На жаль, проблема з категоризацією з’являється тоді, коли в одній із тих виокремлених груп опиняємося ми самі.

Поляк ділить цих осіб на поляків й українців або білий американець - на білих і чорних громадян Америки. Можна сказати, що соціальна категоризація рідко буває нейтральною з точки зору значення для категоризованих осіб, як також і для осіб некатегори- зованих. Адже в гру входить належність до соціальної групи, завдяки чому будується соціальна ідентичність, наприклад національна ідентичність на ґрунті належності до якої-небудь національної групи. Відповідно до теорії соціальної ідентичності Henri Tajfela (Tajfel & Turner, 1986), соціальна ідентичність - це усвідомлення належності до групи, яка є для нас важливою і якій притаманні позитивні цінності. Таке усвідомлення того, що належимо до кращої групи, ніж інші, можемо зрозуміти, якщо порівняємо нашу групу з іншою, для того щоб виявилося, що МИ-ПОЛЯКИ чи МИ-УКРАЇНЦІ є кращими від інших національностей і від тих, із якими порівнюємося. Безперечно, можемо знайти такі риси чи домінанти, у яких люди є об’єктивно кращими. Наприклад, поляки гордяться тим, що є дуже гостинними, на відміну від німців, а українці повинні гордитися тим, що мають кращі степи, ніж ліси в угорців. Німці виробляють кращі машини, ніж чехи, а американці мають більше нобелівських лауреатів, ніж канадці. Але можна також установити свою вищість над іншими, якщо придумати різні суб’єктивні способи оцінки, а тому несправедливо шукати неповноцінність тої групи - чужої групи, навіть там, де немає об’єктивних передумов. Адже підставою цінності особи або групи не можуть бути спеціальні кулінарні звичаї, артистичні переваги чи способи функціонування родини, чи інша поведінка, що належить до культурного світу, звичаїв народу тощо. А таке часто трапляється.

І власне така фаворитизація власної групи і зменшення цінності чужої групи можна визнати як початковий механізм творення підстав нетолерантності стосовно тих людей, котрі належать до іншої соціальної групи. Шукаємо у них вади, особливості, дефекти, аморальність для того, щоб відчувати себе кращими й більш вартісними (цінними) людьми. Не будемо толерувати присутність якоїсь нації на нашій території, тому що вони гірші від нас. Говоримо: “не хочемо циганів мати сусідами, оскільки вони брудні, а ми чисті”. Говоримо: “не хочемо контактувати з людьми іншої релігії, тому що вони хрестяться неправильно, а тільки ми знаємо, що значить правильно вітатися”.

Механізм фаворитизації - дефаворитизації може запрацювати за умови, якщо буде існувати поділ на МИ і ВОНИ, коли виділимо з нашого оточення тих ЧУЖИХ і відділимо їх від СВОЇХ. Як це відбувається?

ПРОБЛЕМИ З ІДЕНТИФІКАЦІЄЮ ЧУЖОГО. У результаті емпіричних досліджень доведено, що тенденція до розпізнання та ідентифікації іншого є загальнопоширеною і навіть автоматичною, де є доступ до безпосередніх та дуже виразних характеристик, таких як вигляд людини, колір її шкіри, спосіб одягу, мова чи певна специфічна поведінка (Kwiatkowska, 1999). Коли вміємо читати такі особливості, можемо швидко розпізнати негра за кольором шкіри, цигана - за загальним виглядом, гуцула - за національним убранням, угорця - за мовою, естонця, котрий розмовляє російською, - за акцентом. Що відбувається в ситуації, коли маємо справу з особами, яких не можемо віднести до жодної категорії негайно й відразу, тому що вони нічим особливим не відрізняються? Коли вони не посилають ніяких конкретних сигналів, на які можемо спертися? Або своїм виглядом підкреслюють, що належать до двох чи більше категорій, як наприклад, особи, котрі мають батьків, які належать до різних рас?

Із наших досліджень маємо такі висновки: тенденція до розпізнавання чужих залежить від активізації соціальної ідентичності. Це означає: якщо хтось у даний момент має сильне почуття до якої - небудь групи (а не завжди так воно є), то одночасно виявляє сильну схильність до виокремлення групи, яка протилежна власній (Kwiat- kowska, 1994). Виявилося, що націоналісти, тобто люди, які зосеред-

Жені на активізації національної тотожності, частіше і з більшою впевненістю ідентифікують євреїв, навіть тоді, коли євреїв немає. Також виявилося, що ця тенденція є сильнішою в ситуаціях загрози соціальній тотожності. Якщо, наприклад, хтось атакує поляків, говорить про них неприємні речі, то тим більше стараємося виокремити Чужих. Але люди інакше говорять про дужчу, більше ситуативно активізовану соціальну тотожність, якщо демонструють високу мотивацію зараховувати певну особу до якоїсь категорії, начіплювання їй відповідної етикетки, навіть тоді, коли для того, щоб це чинити у відповідальну мить, не існує достатніх підстав. У випадках антисемітів, яким всюди бачаться євреї, ставиться “примусово” діагноз, закидається тій чи іншій особі провина за серйозні помилки. Можна сказати, що є особи, більш схильні до трактування інших людей як Чужих, через це виникають умови для нетолерантної поведінки.

Річ заходить про процес соціального спостереження (у якому особа, яку спостерігаємо, є і активним предметом, і об’єктом спостереження), який може чинити сильний вплив на те, якою саме вона буде спостерігатися. Діти у змішаних подружніх парах (ті, що мають батьків, які належать до різних рас чи етнічних груп ) можуть безпосередньо спілкуватись у соціальному оточенні, залежно від того, до якої групи хочуть бути зараховані, а також залежно від того, з якою групою ідентифікують себе (Phinney & Alipuria, 2006). Особи, яким властиве змішане походження, мають у своєму розпорядженні опції, свободу вибору:

1. Ідентифікація тільки з однією етнічною, національною чи соціальною групою. Наприклад, особа змішаної раси - і білої, і чорної. Протягом багатьох років така особа в Америці визнавалася білою, а не чорною, тому що мала таку світлу шкіру, що могла розпізнаватись як біла. Натомість, дитина поляка й українки може собі вибрати ідентифікацію українську або польську.

2. Утворення нової категорії - гібридів. Це зовсім інша категорія, яка функціонує у Північній і Південній Америці: метиси, мулати, змішані. Категорія тотожності “з поєднанням” (hyphenated), китайський американський, український поляк або польський українець чи польський єврей.

3. Ідентифікація з обома групами і походженнями - тотожність подвійна. Залежно від потреби чи контексту, дана особа є українкою чи полькою.

4. Недостатність національної чи расової ідентифікації. Для такої особи можуть бути важливіші інші ідентифікації, наприклад професійна чи релігійна. Хтось не є ні поляком, ні українцем, а є психологом. Чи, наприклад, ідентифікація локальна. Люди з прикордонної території говорять про себе: “Я - тутешня, а не поляк чи українець”.

В усіх наведених прикладах немає однорідності, у кожній із

4- х категорій існує непевність. Існує стурбованість в особи, яка прагне знати, ким насправді вона є, тому що знає, що має різних батьків. Така невпевненість може посилити тенденцію до категориза - ції, що, як відомо, може бути підставою для подальшого трактування особливої категорії людей і сприяти нетолерантності. З другого боку, неможливість отримання потрібної відповіді на питання, ким є ця особа, своєю чи чужою, ми прагнемо знайти іншу площину порозуміння, яка вимагає зібрання більш особистої інформації про особу, без недоречної в цій ситуації категоризації. Наприклад, якщо не можемо зрозуміти, чи ця особа є полькою чи українкою, а ситуація вимагає, щоб знати, то важливо вступити з нею у ближчий контакт і краще її розпізнати як особистість, а не як екземпляр тієї чи іншої категорії. Таким чином, з’являється менше шансів трактувати її як особу чужу.

Але ми маємо справу і з іншим характером неоднозначності, коли ця особа належить одночасно і до категорії “Ми”, і до категорії “Вони”, що дає можливість бути потрактованою і як Своя, і як Чужа. Це є зразком перехресної категоризації, що ґрунтується на принципі перехрестя двох різних категорій - статі й раси, чи національності та віросповідання. Із точки зору білої жінки, чорна жінка належить одночасно до категорії Ми (жінки) і до категорії Вони (чорна раса), можна її назвати “частково своєю, частково чужою”. Натомість, чорні чоловіки з перспективи білої жінки є для неї подвійно чужі. З перспективи поляка-католика, українець-католик є частково своїм, тому що належить одночасно до двох категорій, про які поляк мислить “Вони”, а не “Ми”.

Ставлення до “частково своїх - частково чужих ”, як показують наші дослідження, є кращими, ніж ставлення до подвійно чужих. Поділ на принаймні одну групову належність підтверджує, що симпатію, яку маємо до своїх, переноситься на дану особу, незважаючи на те, що вона не є цілком “своєю”. Однак про тих осіб, яких спри-

Ймаємо як Чужих, варто довідатися щось таке, що хоча б частково визнавалося спільним із нами, щоб мати підстави для твердження, що в певній сфері разом складаємо “Ми”. Наприклад, хоча ми різні за національністю і вірою, але в нас спільний слов’янський родовід, а також спільні політичні переконання.

Практичні результати неоднозначності соціальної тотожності. Прикладом практичного застосування такого мислення - пошуку спільності - є соціальний рух, що проходив на початку цього року в Польщі, заініційований Товариством гмін єврейської віри.

О

Його метою було пожвавити усвідомлення в польському суспільстві того, що в Польщі мешкають національні та етнічні меншини, а члени цих об’єднань почувають себе одночасно і поляками, і польками. Автори руху є прихильниками концепції подвійної тотожності. Така форма тотожності на Заході є нормою, а в Польщі - нетиповою. В містах з’явилися біґборди з назвами: “Я є Татаркою, є Полькою”. “Я є Єврейкою, є Полькою”. “Ми є Вірменами, є Поляками”. Великі фотографії (автор Павел Краєвський) репрезентують осіб, котрі належать до національних та релігійних меншин у Польщі: євреї, німці, караїми, вірмени, татари, цигани й українці. Тільки білоруси не брали участі в цьому рухові. Припускаємо, що їх особистісна тотожність визначена по-інакшому, ніж визначали її автори руху, які вважають, що найкращим способом розуміння поляками цієї проблеми є демонстрація існуючої подвійної тотожності. Хоча добре знаємо, що свою тотожність люди можуть творити різними способами. Важко гадати, які результати й ефекти приніс цей рух. Але він є однією з тих небагатьох офіційних справ, що спрямовані на посилення толерантності щодо національних та етнічних відмінностей.

Важко собі уявити, що міжлюдські контакти, з емоційної точки зору, можуть бути нейтральними. Безперечно, інколи нам доводиться уникати чи оминати іншу людину байдуже або нейтрально, без усіляких великих потрясінь, але коли з нею встановимо контакт, бодай навіть формальний, то з’являється якийсь стимул й емоція. Поява емоції є ще правдоподібнішою, коли ця особа буде ідентифікована як репрезентатор іншої “не-моєї”, більше чужої групи. Контакт із міжособистісного рівня переходить на міжгруповий (між представниками двох різних груп), і тоді на нейтральну поведінку не залишається ніяких шансів.

Постає питання: “Ким є той Чужий у багатокультурному суспільстві?” Ми намагалися довести, що на це питання не існує однієї правильної відповіді. В кожному “Чужому” можемо знайти, принаймні, частково, завжди “Свого”, а тому міжлюдські контакти можуть спиратися на відшуканих і зідентифікованих спільних рисах, творити спільноти над простим поділом на національне та етнічне. Це

*

Непросто, але можливо для виконання.

Література

1. Kwiatkowska A. Tozsamosciowe uwarunkowania spolecznych kategoryzacji:o funkcji podzialu na swoich i obcych / W M. Jarymowicz (Red.). Poza egocen- tryczna perspektywa widzenia siebie i swiata.- Warszawa: IP PAN, 1994.

2. Kwiatkowska A. Tozsamosc a spoleczne kategoryzacje.- Warszawa: IP PAN, 1999.

3. Phinney J. S., Alipuria L. L. Multiple social categorization and identity among multiracial, multiethnic and multicultural individuals. Processes and implications / R. J. Crip, Hewstone (Eds.) // Multiple social categorization. Processes, models and applications.- Hove and New York: Psychology, 2006.- Р. 212-238.

4. Tajfel H., Turner J. C. The social identity theory of intergroup behavior / S. Wor - chel, W. G. Austin (Eds.) // The psychology of intergroup relations.- Chicago: Nelson-Hall, 1986.- Р. 7-24.

5. Wojciszka B. Czlowiek wsrod ludzi. Zarys psychologii spolecznej.- Warszawa: Wydawnyctwo Naukowe Scholar, 2003.

* Переклад із польської мови зробила Інесса Філіппова, доцент кафедри загальної та соціальної психології Волинського національного університету імені Лесі Українки.