БІОПСИХІЧНА ПІДСТРУКТУРА ОСОБИСТОСТІ

Максименко

Взаємодія біологічного та психічного в межах підструктури особистості складають її цілісність. Представлений аналіз емпіричних досліджень дає змогу обґрунтувати логіку наукової позиції генетичної психології.

Ключові слова: біологічне, психічне, енергетика, тілесність, онтогенез.

Максименко С. Биопсихическая подструктура личности. Взаимодействие биологического и психического в границах подструктуры личности образуют ее целостность. Представленный анализ эмпирических исследований дает возможность обосновать логику научной позиции генетической психологии.

Ключевые слова: биологическое, психическое, энергетика, телесность, онтогенез.

Maksymenko S. Personality’s Biopsychic Sub-Structure. The co-operation of biological and psychical within bounds of fine-tuning of personality forms its integrity. The presented analysis of empiric researches give the opportunity to ground the logic of scientific position of genetic psychology.

Key words: biological, psychical, energy, corporalness, ontogenesis.

Свого часу К. Г. Юнг говорив про те, що нам просто не під силу дійсно зрозуміти й висловити єдність біологічного і психічного в існуванні людини. Він вважав, що це питання не психологічне, а філософське та, отже, на рівні позитивної науки його просто слід прийняти і з ним працювати. Говорячи про проблему взаємодії біологічного і соціального, важливо виокремити аспект - тенденцію, функціонально-динамічне явище співіснування біологічного й психічного.

Традиційно психічне розуміється як сукупність психічних явищ, які є добре відомі. Біологічне ж є тим, що стосується життя організму, життя тіла, його функцій, структури. Але ми не маємо насправді окремого існування того й іншого, просто вони по-різному між собою з’єднуються на різних етапах онтогенезу. Співвідношення біологічного і психічного в особистості завжди міняє свою конфігурацію, міняє свій зміст: одна справа, коли йдеться про це співвідношення на дуже глибинних рівнях, в існуванні кореневих потягів, організмічних потреб, і зовсім інше - коли береться поєднання біологічного і психічного, наприклад у діяльності. Вони й тут, безумовно, поєднані, але поєднані по-іншому. Якщо на глибинному рівні це є біопсихічна Напружена єдність, частини якої не можуть існувати одна без одної, то на рівні більш поверховому ми можемо говорити про іншу природу взаємодії.

У деяких дослідженнях показано, що співвідношення біологічного і психічного міняється в особистості в процесі онтогенезу. А от

О. Р. Лурія [3] показав, що воно не є незмінним. Точка зору О. Р. Лу - рії дуже мало, на жаль, використовується в сучасній психології. Традиційно вважається, що на більш ранніх етапах онтогенезу в дитини переважає в діяльності й активності біологічний компонент, а на більш пізніх етапах переважаючими стають соціальні чинники.

О. Р. Лурія, який проводив дослідження мислення та пам’яті дітей і дорослих, показав протилежну картину, причому вона доведена емпіричними фактами й, у принципі, не викликає ніяких сумнівів. На початкових етапах онтогенезу процеси мислення та пам’яті якраз найбільш соціалізовані, вони максимально залежать від умов виховання цієї діяльності, в якій дитину, власне, вчать мислити й запам’ятовувати. Ці процеси лише поступово починають набувати індивідуально-неповторної природи, і в ній виявляються найбільше власне спадкові та генетичні фактори. Якщо слідувати логіці Лурії, індивідуальне виникає від того, що біологічне, спадкове займає все більше місця в діяльності того чи іншого процесу. Здається, що це можна поширити на всі процеси, хоча це буде лише припущення, тому що інших емпіричних досліджень у цьому напрямі не проводилося. Незрозумілим залишається питання, чому на перших етапах онтогенезу біологічне, спадкове ніби придушується соціальним досвідом, який активно захоплює людину, і як воно вивільняється в подальшому, як соціальне вступає в нові взаємовідносини з біологічним. Ці механізми, процеси і явища вимагають емпіричних досліджень, але нам здається, що в контексті цієї проблеми потрібно звертати на це увагу.

Особливості взаємодії біологічного і психічного в межах під - структури особистості полягають в тому, що її “відголоски”, наслідки відбиваються в цілісній особистості взагалі й будь-яке явище, будь - яка особливість містить у собі це співвідношення як виявлення їхньої єдності. Конкретним проявом є, наприклад, явище психосоматики, яке привертає в наш час найбільшу увагу практиків. Ті, хто займається прикладними дослідженнями, практичною психологією, медичною психологією, відкривають дуже багато невідомих поки що механізмів співвідношення розвитку особистості в цілому. Медицині зараз відомі факти, що, за статистикою, до 80 % виразок шлунка мають психогенну природу, існує також багато інших фактів. Але знову-таки ми не знаємо механізмів, що психічно впливає на роботу соматичних органів, і можна навести багато фактів, коли існує зворотний вплив: стан соматичний, стан системи органів впливає на психологічне функціонування особистості в цілому. Зрозуміло, що подібні речі є серйозним підтвердженням дійсної єдності людської істоти. Але, з іншого боку, вони вимагають розгортання науково-психологічних досліджень. Адже, окрім статистики і суто житейських спостережень, не існує на даний момент інших знань про дійсні механізми подібних явищ. Слід згадати знову Виготського, який ставив перед психологією завдання, не теоретизувати на рівні цих життєвих фактів, які є очевидними, а отримувати наукові факти і вже від них відштовхуватися для пізнання дійсної психології явища. Тож неможливо в цій роботі давати якісь змістовні характеристики психосоматики, оскільки це явище вимагає серйозних емпіричних досліджень, яких практично немає, як і в медичній психології. Зокрема в розділі, який присвячений онтогенезу, ми говоримо про любов і зазначаємо, що галузь психосоматики не досліджує, як психічні стани й психічні особливості батьків впливають на продукування статевих клітин і, отже, - на подальше зростання та розвиток дитини, котра розвивається. Але це означає не те, що цього впливу немає, а те, що дослідження в цьому напрямі не ведуться. Навіть на поверховому, статистичному рівні ми таких досліджень не маємо, хоча їх не так важко здійснити.

У межах аналізу такої підструктури привертає увагу дуже цікава теорія провідних тенденцій Л. М. Собчик [4]. Вона виділяє в особистості темпераментальні властивості, які у найбільш чистому вигляді втілюють дійсне поєднання біологічного та психічного. Кожна властивість темпераменту є ніби “зернятком”: у ній дуже чітко видно, “що там із біології і що з психології”. Л. М. Собчик підкреслює, що це є не властивості, а тенденції, тобто вони мають енергетично-динамічну природу, розвиваються і, розвиваючись, орієнтуються та формують стабільні якості особистості в галузі поведінки. Автор продовжує цю логіку до характерологічних рис, до комунікації і спілкування особистості в соціумі, показуючи, що прояв тенденцій, їх угрупування забезпечують зовсім різні поведінкові стилі Темперамент, як зернятко, як клітинку біологічного й психічного, розглядає не лише Л. М. Собчик. Це, можливо, найбільш давні та традиційні дослідження. У вітчизняній психофізіології можна назвати Теплова, Небиліцина і їхню школу. Це і теорії темпераменту Кречмера, і Шелдона, які, щоправда, розглядали єдність на рівні конституціональному. І дуже багато робіт у галузі фізіології мозку, і всі вони мають “вихід” саме в динаміку, тобто в темперамент. Ми згадали Л. М. Собчик, тому що вона робить, на наш погляд, крок уперед, говорячи про тенденції, про те, що вони пронизують далі всю особистість і її вершинні рівні, такі, як цінності, спрямованість, характер, досвід. Тенденції зумовлюють індивідуальний стиль діяльності та поведінки. Таким чином, на даний момент існує достатній емпіричний матеріал у традиційній психології, щоб говорити про наявність певної теорії біопсихічної єдності людини.

Дещо окремо в межах цієї підструктури існує проблема тілесності. Традиційно в сучасній психології, аналізуючи біологічне і психічне в особистості, говорять про нервову систему, за винятком, можливо, названих вище імен: Кречмера та Шелдона, які аналізують тілесне. І нам уявляється, що роботи, наприклад фрейдиста Райха, роботи Кречмера, О. М. Сікорського в галузі фізіогноміки, і філософські обґрунтування, яким присвятили увагу О. Ф. Лосєв та дуже багато інших учених, повинні повернутися в психологію, оскільки особистість являє собою далеко не лише набір нематеріальних за природою психічних структур. Ми говоримо про особистість, маючи на увазі обов’язково цілісну людину, а людина без тіла не існує взагалі: без обличчя, без тілесної структури. І не йдеться лише про вплив особливостей тіла на особистість чи на психіку, йдеться про єдність. В останніх дослідженнях О. Т. Соколової [5] яскраво показано, що образ тілесного Я, образ тіла й саме тіло є дуже важливими психологічними компонентами і водночас причиною численних відхилень у поведінці підлітків та дорослих людей, розвитку різноманітних комплексів. Тобто психологія поступово повертається до того, щоб розглядати тіло не як носія психіки, носія ідеального, а як складовий компонент, просто необхідну складову частину особистості в цілому. Справа в тім, що логіка нам підказує: все тілесне в людині - це є в той же час і психічне. Звісно, тут потрібно відзначити, що найважливішою є теоретична конструкція М. О. Бернштейна [1]: його “психологія живого руху” і засвідчила цю дійсно реальну єдність тілесного і психічного;

Це є дві назви одного і того ж самого. Будь-який рух, найелементарніший, найпримітивніший прояв артикуляції чи руху в просторі - це обов’язково явище психічне настільки ж, наскільки і фізичне. І будова тіла, особливості тіла дуже рано входять у тезаурус особистості. Дитина дуже рано знайомиться зі своїм тілом, її образ “Я”, самосвідомість абсолютно не відокремлює тіла. Тобто все тілесне є психічне. І ми тут згодні з Маслоу в тому, що в людини немає виключно і чисто натурального тіла як такого. Тіло визначає образ “Я” так само, як його визначає дух. Тобто тілесність є структурним компонентом особистості і, як така, обов’язково повинна входити до психології особистості, адже ми не можемо уявити особистість як “голову професора Доуеля”. Про це свого часу говорив О. М. Леон- тьєв, а він, між іншим, не належав до вчених фізіологічного напряму. Він належав до того напряму психології і філософії у вітчизняній науці, який був, з одного боку, наляканий політизованим тиском пав - ловського вчення, а з іншого - сам був агресивно настроєним проти цього, і тому його звинуватити у фізіологізмі ніяк не можна. Але і його роздуми про фізіологічне й біологічне, фізіологічне та психічне показують, що це є відпочаткова єдність [2].

Правильно пише Е. В. Ільєнков, що ми не можемо шукати в будові й у фізіології мозку психічний процес, оскільки це повертає до

• •• 44 99 • •

Ідеї “гомункулуса”, якого ми там, звісно, не знайдемо, але це крайня і полемічно загострена точка зору. Вже давно фізіологія нервової системи, взагалі фізіологія не подаються у таких термінах, ніби дійсно потрібно шукати якийсь таємничий процес, або субстанцію психічного. Це, повторимо, крайня точка зору. Ідеться зовсім про інше: говорячи про особистість, ми не можемо відокремити її від її тіла, як відокремив фантаст Бєляєв голову професора Доуеля. І це означає, що все тілесне пронизане психікою, розумом людини, який є символікою, а отже, він проходить через усю свідомість. На це хотілося б звернути увагу.

І, нарешті, аналізуючи біопсихічну подструктуру, ми не повинні обійти увагою традиційну давню думку У. Штерна [6] про конвергенцію. У. Штерн дуже багато зробив для психології особистості, це найбільш видатний персонолог, із нього взагалі-то і почалася наука персонологія. Розглядаючи центральну проблему біологічного й психологічного та їх співвідношення, яке представлялася традиційно як протистояння, Штерн уперше висунув ідею конвергенції, тобто поєднання. Мається на увазі, що біологічне і психічне в людині функціонують разом: це два процеси, які співіснують, працюють один на одного. Вони відносно незалежні, конверзуючись, об’єднуючись, і створюють, власне, те, що називається особистістю. В принципі, з цією точкою зору можна погодитися, якщо не зважати на нашу вихідну ідею про те, що насправді психологічне в особистості є вектором, який виникає на поєднанні біологічного і соціального. І це ми хотіти б тут особливо відзначити. Розглядаючи біопсихічну підструктуру, слід не забувати нашої вихідної логіки щодо онтогенезу особистості. Ми розуміємо появу особистості як цілісного носія психіки людини, як результат поєднання довічного, дуже давнього об’єднання біологічних процесів і процесів соціальних. Сама психіка є, на нашу думку, результуючою силою, результуючим вектором об’єднання цих двох крил, і в такому розумінні, якщо мати на увазі наші уявлення про онтогенез і про нужду як енергетично-інформаційну силу, завдяки якій існує все живе на Землі, поняття біопси - хічного взагалі-то повинно бути знято, тому що все біологічне в особистості є олюдненим, воно не є чисто біологічним, воно є і соціальним водночас. З іншого боку, все, що ми знаємо про особистість, безумовно, є соціальним: це взаємовідносини, діяльність людини, її стосунки, її ідеї. Усе це є завдяки тому, що існує не мозок, а тіло як ціле. Тому ми цю структуру уявляємо як вихідну, кореневу, психічну.

Література

1. Бернштейн Н. А. Очерки по физиологии движений и физиологии активности.- М.: Медицина, 1966.- 349 с.

2. Леонтьев А. Н. Избранные психологические произведения: в 2-х т.- М.: Педагогика, 1983.- Т. 1.- 392 с.- Т. 2.- 320 с.

3. Лурия А. Р. Об историческом развитии познавательных процессов.- М.: Наука, 1974.- 171 с.

4. Собчик Л. М. Введение в психологию индивидуальности.- М., 2000.- 506 с.

5. Соколова Е. Т. Самосознание и самооценка при аномалиях личности.- М.: МГУ, 1989.- 214 с.

6. Штерн Э. Прикладная психология.- М.: Госиздат Украины, 1925.- 112 с.