ФОРМУВАННЯ ЕТНІЧНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ШЛЯХОМ ЕТНОКУЛЬТУРНОЇ МІФОТВОРЧОСТІ ОСОБИСТОСТІ

О. В. Яремчук

Проаналізовано етнокультурну міфотворчість особистості як механізм формування етнічної ідентичності, який має суб’єктивну психологічну природу. Трансформація етнічної ідентичності особистості в умовах культурної глобалізації об’єктивує взаємодоповнювальні тенденції міфологізації етнічної ідентичності особистості й індивідуального авторського міфотворення.

Ключові слова: етнічна ідентичність, етнокультурна міфотворчість, особистість, міфологізація, індивідуальне авторське міфотворення.

Яремчук О. В. Формирование этнической идентичности путем етнокультурного мифотворчества личности. Рассматривается етнокультурное мифотворчество личности как механизм формирования этнической идентичности, имеющий субъективную психологическую природу. Трансформация этнической идентичности личности в условиях культурной глобализации объективирует взаимодополняющие тенденции мифологизации этнической идентичности личности и индивидуального авторского мифотворчества.

Ключевые слова: этническая идентичность, этнокультурное мифотворчество, личность, мифологизация, индивидуальное авторское мифотворчество.

Yaremchyk O. V. Forming of Ethnic Identity the Way of Etnocultural Myth of Personality. Examined etnocultural myth personalities as a mechanism of forming an ethnic identity, having subjective psychological nature. The transformation of ethnic identity of the personality in terms of cultural globalization objectifies complementary trends mythologization ethnic identity of the personality and the individual author’s myth-creativity.

Key words: ethnic identity, etnocultural myth-creativity, personality, mythologization, individual author’s myth-creativity.

Постановка наукової проблеми та її значення. Зазвичай, етнічна ідентичність є наслідком вільної, нецілеспрямованої інтеріоризації культурних рис етнічної групи завдяки механізмам наслідування та традицій. Однак унаслідок прискорення темпів соціальних та культурних перетворень світоглядні настанови змінюються настільки швидко, що безперервна адаптація й модифікація традиційних моделей досвіду та мислення є надалі утрудненою, виникає нагальна потреба в інтеграції нових елементів у картину світу, що, у свою чергу, позначається на процесі етнічної ідентифікації. Сьогодні етнічність може трактуватися як форма соціальної організації культурних розбіжностей, тобто етнос, народ, національність інтерпретуються як “сконструйована” спільнота. Етнічне почуття є наслідком освоєння етнічних наративів, запропонованих лідерами: письменниками, ученими, політиками. У зв’язку з цим великого значення набуває широке формування освітою та засобами масової інформації консолідуючого національного міфу, який сприяє утворенню національної ідентичності як головної форми колективної ідентифікації представників різних етносів в межах однієї держави. Трансформація етнічної ідентичності особистості в умовах культурної глобалізації оприявнює взаємодоповнювальні тенденції міфологізації етнічної ідентичності особистості й індивідуального авторського міфотворення. Становлення етнічної ідентичності може трактуватись як процес наративної ідентифікації. Неперервність процесу наративної ідентифікації передбачає здатність особистості здійснити деконструкцію наявної картини світу для того, щоб перейти до конструювання більш актуальної його моделі. Яскравим проявом творчої взаємодії особистості із власною етнокультурою є етнокультурна міфотворчість особистості, яка сприяє поглибленню етнічної ідентичності.

Сучасна соціальна психологія звертається до конструктивістської концепції Ф. Барта, який визначає етнічність як найширшу категорію соціальної ідентичності, ситуативний феномен, створюваний засобами символічного розрізнення, що має конвенціональний характер. Думка про те, що всі внутрішньоетнічні відношення вибудувані на “культурному знанні”, завдяки якому людина поводить себе згідно із власною етнічною роллю, викликає дискусії. Справді, “тексти можуть читати всі, але не у всіх виникають відповідні образи та уявлення”. Етнічні міфологеми об’єднують лише тих, хто наділений подібним життєвим досвідом, потребами самоздійснення на основі певної культури [4, 157]. Саме тому велика кількість ідей, які “конструктори” пропонують масовій свідомості, не знаходять відгуку. Отже, з’ясування сутності етнічної ідентифікації вимагає інтеграції різних підходів у постмодерністському дискурсі. Починаючи з робіт Е. Еріксона, ідентичність тлумачиться як “процес організації життєвого досвіду в індивідуальне «Я»” [9, 8]. Рівні ідентичності, які виділив Е. Еріксон: персональний, соціальний і т. ін., - дають змогу звернути увагу на потребу вивчення процесів суб’єктної ідентифікації з певною етнічною спільнотою. Тим більше, що в українській етнопсихології, завдяки роботам П. І. Гнатенко, В. М. Павленко, М. О. Шульги та ін. склалися


Умови для аналізу етнічної самоідентифікації, з урахуванням творчої співпраці з культурою [2; 8].

Мета статті. Обґрунтування методологічних основ формування етнічної ідентичності на основі постнекласичної парадигми в соціальній психології особистості й політичній психології.

Завдання: 1) визначити місце етнічної ідентичності в структурі культурно-історичного потенціалу особистості.

2) позиціонувати етнокультурну міфотворчість особистості як спосіб формування етнічної ідентичності.

3) підкреслити взаємозв’язок етнокультурної міфотворчості з наративними практиками.

Виклад основного матеріалу й обґрунтуваня результатів дослідження. Визначаючи місце етнічної ідентичності в структурі культурно-історичного потенціалу особистості, слід проаналізувати цей останній як відкриту систему, у якій можна виокремити такі елементи:

1. Ідентичність:

- у ролі самості;

- як особистісну ідентичність;

- як етнічну ідентичність.

2. Міфологія: архаїчна й індивідуальна авторська, а також сучасні міфи масової свідомості.

3. Ментальність як система механізмів репрезентації досвіду у свідомості певної лінгвокультурної спільноти.

4. Картина світу як переважно міфологічна конструкція, котра є витвором колективної свідомості й колективного несвідомого.

5. Колективне несвідоме, яке містить у собі архетипи різних рівнів від загальнолюдських до расових, етнічних тощо, включаючи “дух історичного часу”.

Культурно-історичний потенціал поколінь - це витвір ментальності певного народу, що обумовлений його етнопсихогенезом, а також увібрав світоглядні настанови авторів-міфотворців, які впливають на самоусвідомлення етнічної спільноти [10]. Слід підкреслити, що картина світу певної культури обумовлює ідентифікацію особистості в ній, самототожність, “справжність” у сенсі причетності до духовних цінностей своєї етнічної групи й історичної епохи. Вплив культурного контексту позначається на особливостях та контекстах творчості людини. В індивідуальній міфотворчості як глибинному особистісному підґрунті творчого пошуку особистості взагалі, вірогідно, відбувається потаємний процес “вторинного перекодування” картини світу, унаслідок чого особистість спонтанно втілює власний варіант узаємопроникнення макро-, мікрокосму, який є її суб’єктивним образом світу.

Для з’ясування механізмів формування етнічної ідентичності особливої уваги заслуговує феномен індивідуального авторського міфотворення. Це створення особистістю власного міфологічного простору, яке можна інтерпретувати як цілісне осягнення суб’єктивного екзистенціального досвіду (у тому числі й особистої міфології), що об’єктивується в авторському життєвому тексті, автонаративі [10]. Важливо підкреслити органічний зв’язок індивідуального авторського міфотворення з етнокультурним контекстом становлення особистості.

В умовах культурної глобалізації спостерігаються взаємодопов - нювальні тенденції міфологізації етнічної ідентичності особистості й індивідуального авторського міфотворення. Міфологізація етнічної ідентичності особистості позначається комплексом психокультурних чинників. Серед них особливо яскраво проявлені десять основних: по-перше міфологізація мови як основного елементу збереження етнічної ідентичності; по-друге, міфологізація конфесійної належності та посилення її значення для формування етнічної ідентичності особистості; по-третє, формування символічної належності до певних соціокультурних верств, що традиційно визначають самототожність етносу; по-четверте, усвідомлення належності до кревної родинної спільності всіх поколінь певного етносу; по-п’яте, відродження язичництва, первісних міфів, які відбивають прадавній етнічний політеїзм; по-шосте, психологічна ідентифікація з видатними постатями національної історії та культури, що, у свою чергу, є здебільшого зміфологізованими; по-сьоме, сакралізація етнічної території як життєдайного джерела вітальності та духовності етносу; по-восьме, формування міфологічного образу ворога, що виконує функцію психологічного захисту особистості й етносу в ситуації інтерпретування негативного соціального й індивідуального досвіду; по-дев’яте, поляризація етнічної ідентичності біля визначених історичних періодів етнокультурного, соціально-політичного й економічного розвитку спільноти, що пов’язані з віхами становлення національного характеру та ментальності; по-десяте, актуалізація пошуку стрижня власного психокультурного розвитку етнічною особистістю та спільно-


Тою задля орієнтування етнічної самореалізації та презентації етносу у світовому співтоваристві (відродження національної ідеї, створення імідж-легенд етносу тощо). Цей останній чинник найтісніше пов’язаний з етнокультурною міфотворчістю особистості.

Позиціонуючи етнокультурну міфотворчість особистості як механізм формування її етнічної ідентичності, зауважимо, що особистість є органічним складником культурних та суспільних процесів, специфічною соціально-психологічною конструкцією. Її можна трактувати як результат конструювання зі сторони соціального оточення та само - конструювання в певних культурно-історичних контекстах. Особистість занурюється у сферу етнокультурного дискурсу, що є найважливішим компонентом комунікативного процесу й, отже, оприявнює власну ідентичність [6]. Головна функція ідентичності об’єктивно полягає у виявленні стабільності, тоді як у суб’єктивному плані ідентичність виступає джерелом змін і варіацій. Отже, індивідуальна ідентичність повинна мати двоїсту характеристику на основі цього суб’єктивно-об’єктивного принципу. Л. Б. Шнейдер уважає, що “ця ситуація досить добре охоплюється поняттям «цінності»” [7]. Цінності - уявлення про бажане, які використовуються під час оцінювання об’єктів, подій та визначають цілі й засоби діяльності. Ідентичність суб’єкта залежить від того, як він сам себе ідентифікує, що для нього є цінністю. Індивідуальні цінності інтегрують поведінку та переживання окремої людини, додають їм цілісності. Групові цінності функціонують як правила соціальної взаємодії.

З іншого боку, саме ідентичність, за Е. Еріксоном, визначає систему цінностей, ідеали, життєві плани, соціальну роль індивіда, його активність у конкретному історичному житті суспільства. Тобто усвідомлення, закріплення й трансляція екзистенційних фактів та ситуацій відображаються в ідентичності у вигляді смислів, цінностей і символів. У цьому контексті особливо значущим є так званий “синдром нав’язаної ідентичності” (Н. М. Лебедєва), “гіперідентич - ності” (Л. І. Науменко, Г. У. Солдатова). Він з’вляється внаслідок загострення ролі транслятора (інформаційні технології, ЗМІ, церква, влада, школа тощо) у розв’язанні конфлікту “ми - вони”. Існують розбіжності між досягнутою ідентичністю та нав’язаною, остання виникає на основі шаблонних способів поведінки, із зовні встановлених стереотипів реагування, є ригідною, закритою та жорсткою. Набуття істинної ідентичності вимагає внутрішньої активності особистості, конгруентності досвіду. Ідентичність конструюється в певних формальних проявах, що дає підставу говорити про наявність її психолого-феноменологічного комплексу. Найважливішими складовими частинами цього комплексу є спілкування, досвід, мова. Спілкування та досвід оприявнюють ідентичність, у мові вона актуалізується [7, 36]. Узагальнюючи вищесказане, можна дати таке визначення поняттю “ідентичність”. Ідентичність - це усвідомлення унікальності “Я” в його екзистенції та неповторності особистісних якостей, при відчутті належності до соціальної реальності й етнокультури. Етнічна самоідентифікація трактується як позитивне ставлення до своєї етнокультури, вироблення системи моральної самооцінки на базі етнічної традиції. Етнічну ідентичність можна формувати, а етнічна самоідентифікація досягається у відповідних внутрішньопси - хологічних умовах. Результатом етнічної самоідентифікації є особис - тісно прийнятні етнічні традиції, цінності та смисли творчої діяльності, співробітництво та співпереживання в складі колективного суб’єкта, почуття причетності до історичної традиції.

Отже, етнокультурна міфотворчість особистості є, з одного боку, універсальним способом пізнання світу й самопізнання, тому що орієнтована на універсальні міфологічні механізми, з іншого боку, - це унікальний спосіб пізнання та саморозвитку, що відбиває внутрішній запит і духовні риси неповторної індивідуальності автора - міфотворця, актуалізує його етнічну ідентичність. Саме діалог художньо-образних маніфестацій індивідуальних авторських міфів може, на нашу думку, збагатити процес самопізнання суб’єкта й етнокультурної спільноти, гармонізувати етнокультурний образ світу. Для окремої особистості вступ у такий діалог знаменує акцент на найважливішій зоні пізнавального процесу, пов’язаної з творчою уявою, інтуїцією, символіко-образною й духовно-катарсичною активністю. Традиційними “джерелами сили ідентичності” Е. Еріксон уважав економічні, релігійні, політичні, регіональні, національні аспекти соціального буття, які ідеально відображені, тобто представляють систему ідей, що “дають переконливу картину світу” [9, 39]. На думку вченого, неможливо відокремити “кризу ідентичності” окремої людини від сучасних їй історичних криз. Вочевидь, “масова патологія ідентичності” окремих індивідів визначається зсувом ментальності, що позначений водночас прагненням до ідентифікації з європейськими демократіями, західною економікою, суспільними інститутами


Тощо й пошуком тотожності ідеальному образу “суспільства, яке повинно бути у нас”.

Безумовно, у соціальному житті спостерігається тенденція до окреслення цього образу, наприклад у формі національної ідеї. Зазвичай, подібний образ штучно інспірований конструкторами ідеологем, але можливий і певний збіг із несвідомими інтенціями етнокультурної спільноти. Ідея “оволодіває масами” по-різному. Або це повільний (швейцарський) шлях пропускання всього нового через фільтри традиціоналізму, здорового глузду, аналітичності. “Природний відбір” процесів і станів суспільства, який обумовлений культурою, може усвідомлюватись і переживатися громадянами як зміцнення й підтвердження ідентичності: “це наша ідея, це дійсно притаманне нам”. Цей шлях - перевага й досягнення стабільних, демократичних систем. Другий варіант пов’язаний із відчуттям збігання, впізнання самототожності, яке переживається раптово і переважною більшістю суспільства та виглядає як своєрідний соціальний інсайт [3, 111]. Комплексне визначення поняття “національна ідея” знаходимо в “Малій енциклопедії етнодержавства”. Національна ідея - це духовна першооснова, джерело особистісного розвитку людини; соціально-психологічний механізм інтеграції соціальних груп, етносів, релігійних конфесій, партій, рухів; джерело суспільного поступу того чи іншого етносу, його державотворчої енергії; механізм урівноваження та гармонізації життєдіяльності народів, які населяють певний ландшафтно-кліматичний простір і мають спільну історію, політичну долю, орієнтацію на майбутнє.

Культура постмодерну характеризується перемішуванням у локальних контекстах різнорідних традицій. Недовіра до метанаративів та сумнів у будь-якій визначеності як остаточній закладені сьогодні в самій культурній матриці. Довільне ототожнення з певною етнокультурою все менше працює як ідентифікаційний механізм. Саме тому осмисленість стосунків із власною етнокультурою традицією стає можливою лише у формах, лояльних до нетотожності й не може бути заданою раз і назавжди. Вихідною методологією наративної психології є постмодернізм, який ґрунтується на уявленні про мову, як засіб конструювання реальності. Саме в мові особистості й спільноти коституюють власне бачення світу, і щоразу, коли ми говоримо, ми потенційно створюємо власну реальність. Підкреслюючи взаємозв’язок етнокультурної міфотворчості з наративними практиками, відзначимо, що наративізація життя та його осмисленість корелюють завдяки комунікативній, діалогічній природі життєвої оповіді [5]. Ідентичність, отже, постає як діалог зі світом у певному етнокультурному масштабі, що визначає просторово-часові (соціально-історичні) межі інтерпретації подій минулого та конституювання майбутніх подій. Водночас діалог передбачає і зворотний зв’язок, який людина отримує у формі контекстуального досвіду. Це, у свою чергу, дає змогу переосмислювати та розширювати просторово-часові межі контексту. Із цього випливає ідея про те, що історичні контексти, які входять у життєвий світ особистості також не є статичними - це лінії, що рухаються. У забезпеченні їх еволюціонування особливе місце займає аутодіалог, коли читачем (деструктором) є сам автор, стаючи тим самим автором знову й знову. Неперервність переосмислювання, перечитування й переписування подій минулого та майбутнього забезпечує процесуальність ідентичності особистості й етнічної спільноти.

Отже, становлення етнічної ідентичності може трактуватись як процес наративної ідентифікації. Наративна ідентифікація - це єдність контекстуального застосування етнокультурних ціннісно-смислових рамок інтерпретації життя. Вона реалізується в процесах екстеоріоризації й інтеріоризації наративної творчості. Практика наративної ідентифікації стимулює пошук ідентичності, а відчуття досягнутої ідентичності, у свою чергу, виступає базою для вибору наративних ідентифікацій і своєрідною системою контролю аутентичності цього вибору. Тут важлива проникність ідентичності як межі між особистістю та світом.

Для того, щоб практики наративної ідентифікації були продуктивними, слід звернути увагу на формування, зокрема в студентів - гуманітаріїв, таких настанов:

- усвідомлення того, що доступ до психічної реальності людини ми маємо передусім через мову, яка постає в широкому семіотичному сенсі;

- установка на роботу зі смислами (а не зі значеннями), які з’ясовуються й об’єктивуються в мовленні, дискурсі, тексті, символічних діях тощо;

- прийняття положення про те, що особистісний досвід зафіксований та представлений у формі текстів і, відповідно, може бути прочитаний;


- усвідомлювана установка на діалог, який передбачає інтерпретацію, тлумачення, а не пасивне, відсторонене сприйняття тексту іншої людини. А це, у свою чергу, можливо лише в процесі взаємодії смислів співрозмовників;

- орієнтація на роботу з контекстами, тобто усвідомлення того, що кожне явище, подія, вчинок занурені в контекст, і залежно від контексту по-різному може висвітлюватися їх значення;

- оформлення індивідуального авторського міфу особистості у вигляді етнокультурного автонаративу, що дає змогу збільшити масштаб життєвого самовираження та продуктивності майбутнього гуманітарія, розширити смислові горизонти його духовного самовдосконалення;

- усвідомлення того, що в плані культурно-історичної традиції автонаратив може виступати як екзистенційний проект особистості, тобто побудова власного життєвого світу відповідно до духовних надбань, актуальних проблем та перспектив розвитку спільноти, із якою суб’єкт себе ідентифікує.

На думку Н. В. Бардіної, освіта - це тільки одна з передумов освіченості. Освіченість - це вірогіднісний порядок мислення, можливість інтерпретувати й творчо видозмінювати отримані знання [1, 187]. Через апріорі стандарту слід усвідомити всю його відносність і можливість його спростування. Освіченість нейтралізує обмеженість стереотипів мовного конструювання, створює умови для метафоризації логосвідомості суб’єкта, а, отже, сприяє розвитку його здатності до етнокультурної міфотворчості. Ураховуючи те, що традиційно система національних, культурних, гендерних, професійних інтересів закріплюється в певних символах та міфологемах, а постановка життєвих завдань конкретною особистістю об’єктивує її етнокультурний міфотворчий потенціал, можна припустити наявність символічного простору ще не окреслених та не усвідомлених молоддю інтересів, пов’язаних з етнічною ідентичністю. У сучасному психологічному дискурсі все частіше використовується поняття “віртуальна ідентичність” як результат творчої взаємодії з історичним часом і простором. Ми пропонуємо студентам здійснити подібну взаємодію, узявши участь у дослідженні суб’єктивної картини історичного шляху етносу методом каузометрії (на основі розробки Є. Головахи й А. Кроніка). Основний задум нашого дослідження - синтезування національної й особистісної ідентичності учасників.

Слід підкреслити не стільки рядорозміщення цих елементів ідентичності, скільки можливість розчинення їх у суб’єктній ідентичності, що, у свою чергу, синтезує особистісне та соціальне на рівні духовної індивідуальності людини, переломлює проблематику самоідентифіка - ції у простір саморозвитку в культурі. Із суб’єктною ідентифікацією пов’язана актуалізація культурно-історичного потенціалу особистості, екзистенційний проект її самореалізації в культурі.

Висновки. Пошук методологічних основ формування етнічної ідентичності на основі постнекласичної парадигми в соціальній психології особистості й політичній психології об’єктивував такі положення. Процес трансформації етнічних культур, на нашу думку, не повинен зводитися до простого кон’юктурного “осучаснення” архаїчних елементів традиційної культури, а, скоріше, покликаний актуалізувати культурно-історичний потенціал особистісного розвитку та самореалізації сучасників. Трансформація етнічної ідентичності особистості в умовах культурної глобалізації позначена взаємодоповню - вальними тенденціями, а саме міфологізацією етнічної ідентичності й індивідуальним авторським міфотворенням. Якщо розглядати буття суб’єкта в культурі як реалізацію несвідомих культурних “першооснов” - архетипів та одночасне ствердження себе як автора-інтер- претатора культурного тексту, то стає природною етнокультурна міфотворчість особистості, тобто оперування культурно обумовленими поняттями-образами в пізнанні зовнішнього й внутрішнього світу та створення суб’єктивного міфологічного простору, який корелює з екзистенційним досвідом особистості та сприяє самокон - струюванню “я”. Саме в суб’єктивному міфологічному просторі особистості відбувається моделювання можливого майбутнього етнічної спільноти: це органічно співвідноситься із творчістю індивідуальних цінностей та трансляцією їх у ціннісно-смисловий простір культури. Отже, формування етнічної ідентичності шляхом етнокультурної міфотворчості особистості відповідає запитам саморозвитку представників молодого покоління, яке покликане відповісти влас - ною життєтворчістю на виклики культурної глобалізації.

Література

1. Бардина Н. В. Языковая гармонизация сознания / Н. В. Бардина. - Одесса : Астропринт. - 1997. - 271 с.

2. Гнатенко П. И., Павленко В. Н. Идентичность : философский и психологический анализ / П. И. Гнатенко, В. Н. Павленко. - К. : Арт-Пресс, 1999. - 466 с.


3. Калина Н. Ф. Универсум ментальности современника / Н. Ф. Калина // Лики ментальности и поле политики : монография / Н. Ф. Калина, Е. В. Чёрный, А. Д. Шоркин. - К. : Агропромвидав України, 1999. - 184 с.

4. Коротеева В. В. “Воображение”, “изобретенные” и “сконструированные” нации : метафора и проблема объяснения / В. В. Коротеева // Етнографическое образование. - 1993. - № 3. - С. 154-165.

5. Проблемы психологической герменевтики / [Н. В. Чепелева, Т. М. Титарен - ко, М. Л. Смульсон и др.] ; под ред. Н. В. Чепелевой. - К. : Изд-во НПУ им. Н. П. Драгоманова, 2009. - 382 с.

6. Титаренко Т. М. Моделювання майбутнього за допомогою життєвих завдань / Т. М. Титаренко // Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина української держави : зб. наук. пр. / за заг. ред. М. М. Слю - саревського. - К. : Міленіум, 2008. - Вип. 7. - С. 275

7. Шнейдер Л. Б. Личностная, гендерная и профессиональная идентичность : теория и методы диагностики / Л. Б. Шнейдер. - М. : Моск. психологосоциальный ин-т, 2007. - 128 с.

8. Шульга Н. А. Этническая самоидентификация личности / Н. А. Шульга. - К. : Ин-т социологии НАН Украины, 1996. - 315 с.

9. Эриксон Э. Идентичность : юность и кризис / Э. Эриксон ; пер. с англ. - М. : Прогресс, 1996. - 415 с.

10.Яремчук О. В. Парадигмальний контекст поняття “міфотворчість” в сучаній психології / О. В. Яремчук // Проблеми загальної та педагогічної психології :

Зб. наук. пр. Ін-ту психології ім. Г. С. Костюка АПН України / за ред. С. Д. Максименка. - Т. ХІ, ч. 4. - К. : [б. в.], 2009. - 512 с.