ПОЛІТИЧНА МЕНТАЛЬНІСТЬ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ МОЛОДІ: ДИСКУРСИВНІ ПРАКТИКИ

УДК 159.922.8 О. В. Яремчук, В. І. Фокіна

У статті окреслені методологічні та практичні настановлення щодо вивчення й формування політичної ментальності сучасної української молоді шляхом дискурсивних практик. Актуальним є з’ясування відносин між дискурсом та міфом, точніше, між дискурсивними практиками й етнокультурною міфотворчістю особистості.

Ключові слова: політична ментальність, дискурс, міфотворчість.

Яремчук О. В., Фокина В. И. Политическая ментальность современной украинской молодежи: дискурсивные практики. В статье очерчены методологические и практические установки изучения и формирования политической ментальности современной украинской молодежи путем дискурсивных практик. Актуальным является выяснение отношений между дискурсом и мифом, точнее, между дискурсивными практиками и этнокультурным мифотворчеством личности.

Ключевые слова: политическая ментальность, дискурс, мифотворчество.

Yaremchyk O. V. Fokina V. I. Political Mentality of Modern Ukrainian Youth: Discursive Practices. In the article the methodological and practical options of study and forming of political mentality of modern Ukrainian youth are outlined by discursive practices. Actual is finding out of relations between discourse and myth, more precisely, between discursive practices and ethnocultural myth creativity of personality.

Key words: political mentality, discourse, myth creativity.

Постановка наукової проблеми та її значення. Формування, розвиток, задоволення інтересів і потреб політичних суб’єктів утворює сукупність поглядів, оцінок, настанов щодо політико-владних відносин. Ця сукупність набуває певної самостійності й культурно - історичної специфічності в ході політичного процесу. Більшість дослідників ідентифікують її як політичну ментальність [2]. Політична ментальність, з одного боку, є невід’ємним складником етнокультурної ментальності певного суспільства, з іншого - виступає основою його політичної активності. Механізми формування та трансформації політичної ментальності на сьогодні вивчені недостатньо. Вони є полем міждисциплінарних досліджень учених різних спеціальностей: психологів, соціологів, політологів, істориків, семіотиків й ін. Формування політичної ментальності сучасної української молоді повинно базуватися на актуальній історичній пам’яті, рефлексії символів та міфологем, що існують у психологічному просторі етнокультурної спільноти та її референтних партнерів за життєздійсненням і, головне, включатися в дискурсивні практики, основою яких є творчий діалог різних позицій.

Мета статті - окреслити методологічні та практичні настановлення вивчення й формування політичної ментальності сучасної української молоді шляхом дискурсивних практик та етнокультурної міфотворчості.

На шляху до поставленої мети слід пройти такі етапи: по-перше, вивчення міфотворчого потенціалу суб’єкта політичної ментальності, звертаючи увагу на творче синтезування символів і міфологем, що побутують на рівні колективних уявлень; по-друге, включення в дискурс політичної ментальності сучасної молоді проблематики патріотизму в суб’єктному переломленні; по-третє, актуалізація метафоричних моделей етнокультурних здобутків України та окреслення можливостей створення консолідуючого національного міфу.

Виклад основного матеріалу й обґрунтування результатів дослідження. Політична ментальність сучасної молоді вивчається нами в парадигмі етнокультурної міфотворчості особистості, яка на перше місце ставить індивідуальність, варіативність, ситуативний контекст, що, однак, спираються на “інтерпретацію” архетипних основ психіки. Саме осмислення того, як окремою індивідуальністю здійснюється процес означування, переживання світу, підсилює процеси її життєтворчості. Отже, етнокультурна міфотворчість оприяв - нює культурно-історичний потенціал особистості й групи [11, 220]. Важливо підкреслити, що особистість реалізує себе через посередництво витворів культури і, таким чином, творчо синтезує власний особливий образ культури в індивідуальному авторському міфі. Індивідуальний авторський міф є продуктом етнокультурної міфотворчості особистості. Етнокультурна міфотворчість особистості - це процес створення суб’єктивного міфологічного простору, що корелює з визначеним типом культурно-історичного, етносоціального й екзистенціального досвіду, відбитого в різних текстах (нарративах, поведінці та, ширше, в життєвому шляху в цілому).

Ми трактуємо індивідуальний авторський міф як переважно усвідомлюваний суб’єктом трансцендентний акт цілісного охоплення суб’єктивного екзистенціального досвіду (зокрема особистої міфології,

Особистісних смислів, свого покликання, ідеї, місця у світі й т. ін.), що об’єктивується найчастіше в автонаративі. Пізнаючи через інтерпретацію тексту власного життєвого шляху зміст особистого та колективного несвідомого, особистість розширює межі уявлень про себе та про власну культуру, самовизначається стосовно культурних зразків.

Основні методологічні принципи парадигми етнокультурної міфотворчості. По перше, провідний статус наративів (Ж. Ф. Ліотар). Уявлення про реальність зумовлені мовою, за цим перебувають приховані джерела влади (М. Фуко). По-друге, роль усвідомлення несвідомого в історичному процесі, яка підтверджується можливостями створення гіперреальності симулякра, коли образ бере верх над реальністю (Ж. Бодріяр). По-третє, деконструкція (Ж. Дерріда) й провокація відкриттів розбіжностями в поглядах (Ж. Ф. Ліотар), досягнення згоди шляхом дискусії (Ю. Хабермас).

Ми розуміємо політичну ментальність передусім, як певну семіосферу, що склалася в суспільстві завдяки означенню соціальних процесів. Відтворення і змінення соціально значущих значень може бути інтерпретоване як політичний акт у широкому розумінні, притаманному соціальному конструктивізму [6, 72].

На нашу думку, сучасна молодь як суб’єкт політичної ментальності стоїть перед необхідністю синтезувати цілісний міфологічний простір, що поєднує найбільш продуктивні символи та міфологеми, існуючі в ментальності різних культур: західноєвропейської, української, російської й ін., спираючись на їхні ключові ідеї. Релевантним для цього є архетипний аналіз, що реалізується насамперед в інтерпретуванні символів.

Установка на створення нового символічного простору політичної ментальності змістовно розкривається у формулі шукання “іншого царства”, як воно розуміється в народній казці. “Відхід від гнітючої людину бідності життя, пов’язаний з шуканням «іншого царства», є загальною рисою всіх століть і всіх народів” [9, 389-390]. Однак можна знайти різне розуміння “казкового багатства”, зокрема в українській, російській і західноєвропейській ментальності. “Бідність життя відчувається по-різному, відповідно до життєрозуміння й особливо - духовного складу” [9, 389]. Із цього погляду продуктивно дослідити “протестантську етику і дух капіталізму” в західноєвропейській ментальності, а також культурні архетипи бідності-багатства в слов’ян. Серед найбільш значущих для європейської ментальності й політичної культури ідей традиційно називають: по-перше, ідею приватної власності, що уможливлює особисту свободу та самореалі - зацію особливо в підприємницькій справі, гармонізує співвідношення матеріального й духовного багатства особистості; по-друге, ідею набожності на тлі прагнення до особистого успіху. По-третє, ідею індивідуалізму (вищої цінності індивідуального начала в людині, порівняно з груповим, колективним) [8]. Етика протестантизму санкціонує ті засоби організації підприємницької діяльності, які сприяють успіху, а саме “гроші” і “час”. Ці міфологеми є найбільш значущими для сучасного західноєвропейського менталітету. Введення в психологію повсякденного спілкування кількісних оцінок розкривається, наприклад, у “Порадах молодому торговцю” Б. Франкліна: “Пам’ятайте, що час - це гроші”. Але оскільки в цьому випадку і час, і весь зміст людського буття оцінюється через кількість придбаних або втрачених речей, виникає реальна загроза переходу зі стану “бути” у стан “володіти” (Е. Фром). Те, що в буржуазному суспільстві людські чесноти безпосередньо пов’язані з багатством (“Порожньому мішку нелегко стояти прямо”, - писав Б. Франкліна) ще не означає, що вони не можуть існувати окремо, а тим більше, що одне породжує інше. І наповненому доларами мішку стояти прямо так само нелегко, як і порожньому. З огляду на активні процеси вестернізаци російського й українського менталітету, варто оцінити той “ґрунт”, на який “впадуть” західноєвропейські цінності, виражені в символах матеріального й духовного багатства.

Крім визнаних колективізму, відкритості та патріотизму, слід, на наш погляд, звернутися до творчого потенціалу російської політичної ментальності, а саме до споглядального творення. Формулюючи “російську ідею”, І. Ільїн підкреслював значущість для неї “вільно споглядаючого серця, що шукало і знаходило свій вірний і гідний Предмет... Якщо тільки серце російської людини приліплювалося до безпредметного або протипредметного змісту...”, Росія “хиталася і розпадалася” [4, 438-439]. У зв’язку зі сказаним пригадується описана Є. Трубецьким життєва мрія російського простолюдина (характерна, втім, для представників будь-якого етносу), для якого “інше царство” є, загалом, ідеал “ситого достатку”. Згідно з Є. Трубецьким, граничним вираженням такого перекрученого народного ідеалу є “злодійська утопія” (“Г рабуй награбоване”), у якій дослідник убачав

Реальну опору ідеям революції. “Архетип Ємелі” зіграв ключову роль у перевороті та виявився життєздатним саме тому, що в нього є глибокий містичний корінь у російській душі [9]. Однак цей символ є багаторівневим і його потенціал по-новому розкривається в контексті нашого часу. Ємеля добуває принцесу і царство, тому що “піч” сама його возить, тобто у своїй “споглядальній ледачості” він виявляється більш проворним, ніж ділові й енергійні [1, 137]. Ще одною психологічною домінантою російської ментальності є совість. “Совість - це стан моральної очевидності”, якщо відбувся “совісний акт”, це відновлює внутрішню єдність людської істоти, усіх її сил і здібностей і тому може на довгі роки вперед осяювати життя особистості новим знайденим змістом [4, 183]. Основне протиріччя російської історії, на думку М. І. Воловікової, швидше за все полягало в тісному переплетенні морально-духовної обдарованості її мислителів і всього народу з надзвичайно утрудненим утіленням моральних максим у життя [1].

Об’єднання індивідуалізму з ідеєю рівності прав громадян і неприпустимості насильства влади, на думку Б. Цимбалістого, незважаючи на перипетії історичного минулого, все-таки є інваріантною ознакою національного характеру українців, не терпимих до проявів тоталітаризму [10]. Міфологема “Вільна Україна” пов’язана зі специфічним сприйняттям символу “волі”. Воля в української ментальності

- це воля максимального самовиявлення й самореалізації в “сродній праці” (Г. С. Сковорода). В українському політичному менталітеті ніколи не була популярна думка про те, що всі повинні отримувати рівну долю матеріальних і духовних благ. Справедливість - це насамперед рівні соціально-правові умови для кожного, хто починає життя. А далі, оскільки існує “рівна нерівність”, усе залежить від конкретної людини, від її таланту й здібностей, що дають можливість розпізнати споріднений вид діяльності. Висока трудова етика виключала ідеалізацію бідності: частіше жебрак класифікувався як ледар, а не “божа людина”. Показовою є ідіома “Дурень думкою багатіє”, що скептично подає творче споглядання, співвідносячи його з небажанням активно діяти. Таким чином, українська ментальність “захищається” від схильності до мрійливості та сентиментальності. Побудова громадянського суспільства, яке б синтезувало вищезгадані позитивні риси в політичній ментальності західних європейців, українців і росіян є, на наш погляд, актуальною перспективою для самоактуалізації молодого покоління. Для успішної реалізації цього проекту варто враховувати, що спосіб конструювання соціальної реальності - це, насамперед, фіксація значень, що змінюють існуючі дискурси, а через них впливають на організацію суспільства [6, 98-99]. Таким чином, соціальна організація, як результат динаміки політичної ментальності залежить від творчого синтезування символів і міфологем, що існують на рівні колективних уявлень. Для того, щоб забезпечити суб’єктність цього процесу необхідно, на наш погляд, включити в дискурс політичної ментальності сучасної молоді проблематику патріотизму в його суб’єктному переломленні.

Духовно орієнтований підхід до етнопсихологічних явищ дає змогу наблизитися до сутності сприйняття себе народом як єдиного цілого. За такого розуміння статистичним законам “більшості” приділяється більш скромна роль, ніж це прийнято нині. Духовність у цьому випадку трактується як творчий акт духовного самовизначення в приналежності до певної етнічної спільноти. І. А. Ільїн виводить наступні “закони” патріотизму. Закон свободи: “Насамперед, процес віднайдення Батьківщини повинний бути пережитий самостійно і самобутньо. Ніхто не може прописати іншій людині її Батьківщину - ні вихователі, ні друзі, ні суспільна думка, ні державна влада; тому що любити і радіти, і творчо діяти по розпорядженню взагалі неможливо... Так званий «казений», офіційний патріотизм далеко не завжди пробуджує і виховує в душі почуття Батьківщини, нерідко навіть пошкоджує його” [5, 228]. Наступний закон - єдність народу заснована на духовній близькості. “Люди зв’язуються в єдину націю і створюють єдину Батьківщину саме в силу схожості їхнього духовного складу, а цей духовний склад виробляється поступово, історично” [5, 229]. Справжнім проявом національних особливостей є творчість - із цього третього закону випливає, що вивчення психології народу необхідно здійснювати, звертаючись до його найвищих творчих проявів (недоліки оприявняться самі - як нереалізований творчий потенціал). Кожне духовне досягнення народу поєднує його, виявляє спільні цінності. Видатний патріот “несе тягар свого народу, творчо розв’язуючи всі його вузли та труднощі” [5, 232]. Щодо спеціального “формування” (у сенсі надання визначеної форми) патріотизму говорити вкрай важко, наблизитися до глибинних характеристик особистості, відповідальних за почуття любові до Батьківщини методологічно проблематично. В основному досліджуються соціальні уявлення про свою країну і світ, використовуючи найпростіші методи: анкети, малюнки [1].

313

У парадигмі етнокультурної міфотворчості особистості можливо виконати дискурс-аналіз політичної ментальності сучасної молоді, що базується на метафоричних моделях етнокультурних здобутків України. Для цього пропонується така тактика: по-перше, зосередитися на конкретних мовленнєвих висловлюваннях стосовно етнокультурних здобутків країни: які значення вони оприявнюють, а які потенційні значення виключають; по-друге, ідентифікувати вузлові точки дискурсу: які знаки мають привілейований статус та як вони визначені стосовно інших знаків у дискурсі; по-третє, вивчити, як інші дискурси подають ці ж знаки альтернативними способами; по-четверте, дослідити конкуруючий зміст міфологем і виявити конфліктність їх значень. У дискурсі політичної ментальності через посередництво заданого алгоритму можна з’ясувати, наприклад, як, де й коли західноукраїнський політичний менталітет та політичний менталітет сходу та півдня України конкурують у визначенні поняття “національний характер”, “національна ідея” й т. ін. Можливо також вивчити, як трансформується кожний із цих дискурсів у специфічних репрезентаціях та артикуляціях унаслідок того, що альтернативні міфологеми потрапляють у нього. Важливо пам’ятати, що тільки враховуючи виключені можливості, реально визначити соціальні наслідки певних дискурсивних конструкцій.

Дискурс - не ідеальна, позачасова форма, а фрагмент історії, який накладає власні обмеження на спосіб думання, пропонує свій поділ інформації на частини, свої трансформації смислу, специфічні способи темпоральності. Досліджуючи структуру різноманітних “режимів” знань, тобто правил, які встановлюють, що можна говорити, а що не можна, що вважати істинним, а що хибним, ми впритул підходимо до тлумачення дискурсу як своєрідної міфотворчості. Актуальним є з’ясування відносин між дискурсом і міфом, точніше, між дискурсивними практиками та етнокультурною міфотворчістю. Усередині соціального конструкціонізму визріло порівняння мінливого знаку з міфом (Лакло). Якщо, наприклад, політик лейбористської партії під час виборчої кампанії в Британії запевняє, що “ми зробимо все найкраще для країни”, а політичний діяч консервативної партії каже те ж саме, то, скоріше, вони мають на увазі дуже різні образи країни й дуже різні плани. “Країна” в цьому разі - це мінливий знак, що має різний зміст у різних артикуляціях [6, 78]. Таким чином, під міфом соціальні конструкціоністи розуміють простір репрезентації мінливого знака або принцип прочитання певної знакової ситуації. Отже, міф, з одного боку, - це суб’єктивне уявлення про реальність, а з іншого - цей суб’єктивізм є неуникним і конституюючим, тому що встановлює необхідний горизонт для соціальних дій [6, 78]. Таким чином, такі міфи, як “країна”, “нація”, уможливлюють національну політику й забезпечують різні політичні сили тією платформою, відносно якої вони можуть дискутувати.

Мета пропонованого нами формувального експерименту “Етнокультурна міфотворчість українців як умова створення консолідуючого національного міфу” - визначити та проінтерпретувати міфи різних соціальних суб’єктів як певну суб’єктивну реальність, яка мається на увазі в дискусіях та інших діях. Центральним є запитання, яким чином ці соціальні суб’єкти наповнюють власним змістом загальнонаціональний міф, намагаючись ствердити своє особливе розуміння нації. Між іншим, слід пам’ятати, що інформація в дискурсивних практиках не тільки передається й приймається, а й формується. Тому інтерпретація міфів, найімовірніше, буде активізувати етнокультурний міфотворчий потенціал суб’єктів дискурсу й, зрештою, прискорить процес синтезування консолідуючого національного міфу. Класична раціональність витіснила міф з науки в літературу та мистецтво, на нашу думку, завдання постмодерністської культури поєднати науку та міфологію за допомогою дискурсивних практик. Із цією метою ми вивчали метафоричні моделі етнокультурних здобутків України в дискурсивних практиках студентів-гуманітаріїв південного регіону. Психологам, філософам, культурологам і політологам віком 18-26 років пропонувалося скласти діалог двох зацікавлених у процвітанні України співрозмовників із різних регіонів або етнокультурних груп на тему: “Презентація духовно-культурних здобутків України”.

На основі репрезентативного масиву текстів нами сформовано континуум метафор, які згруповані за певними метафоричними моделями. Виділилося чотири групи концептуальних векторів, що застосовуються студентами для характеристики української реальності. По - перше, концептуальний вектор агресії та суперництва, по-друге, концептуальний вектор порушення природнього стану речей. Третій концептуальний вектор - вектор карнавальності, нещирості політиків та подій, які опиняються в центрі суспільної уваги, несамостійність публічних політиків - наявність якихось потаємних сценаристів,

Режисерів та тренерів у політичному житті країни. По-четверте, традиційні позитивні образи, акцентування ідеї природності й безперервності розвитку життя, близькості людини з природою.

Пам’ятаючи, що комунікативна раціональність - це інструмент, через посередництво якого з окремих фрагментів складається мозаїка, яка дає змогу побачити загальну картину іще до того, як та стала реальністю, ми ставимо перед собою завдання сконструювати попередню платформу для єднання різних думок щодо української реальності на метафоричному рівні. Як відомо, розповсюдження знань стає каталізатором соціальних процесів. У зв’язку з цим актуальними є діалог, комунікація й конвенція як прояви інтерсуб’єктивності. Оскільки кожному суб’єкту картина світу відкривається з його унікально-буттєвої перспективи бачення, остільки будь-яка авторська теорія несе власну істину: з іншої соціокультурної позиції відкриваються й інші горизонти.

Як свідчать соціологічні дослідження в Україні з її перехідним станом свідомості й різницею в культурних уподобаннях регіонів, склад символів досить еклектичний і засвідчує нестійкість еталонних цінностей та осіб, а отже - засад групової ідентифікації [3]. Та все ж тенденції культурної консолідації українського суспільства не цілком безнадійні, особливо, коли йдеться про молодь. За даними соціально- психологічних досліджень останніх років, покоління двадцятилітніх прагне виявити свою індивідуальність, не сприймає традиційних цін - ностей-норм, що позначається навіть у відсутності орієнтації на цінності своєї соціальної спільноти [3]. Так, під час аналізу соціаліза - ційної системи була виявлена схильність до розшарування усередині покоління. У процесі соціалізації молодь засвоїла основний принцип ринкових відносин, якої б сфери він не стосувався: економічної, політичної або духовної: “головне - ініціатива, завзятість і пошук нового”. Вже згідно з цими трьома виборами ми можемо зробити висновок, що перед нами оновлене покоління, яке виликою мірою звільнилося від контролю звичаїв і норм, прийнятих більшістю.

У дискурсивних практиках політичної ментальності сучасної української молоді, метафори й символи такі ж амбівалентні, як культурна самосвідомість, зміст якої вони оприявнюють. Важливо те, що етнокультурна міфотворчість дає змогу впорядкувати двоїсте відчуття щодо некогерентного образу свого або чужого суспільства, зазвичай це відбувається за принципом протиставлення вартісних зразків культурної спадщини і “антисимволів”, “негативних культурних символів”. Подібні тенденції окреслились і в нашому дослідженні метафоричних моделей етнокультурних здобутків України. Ураховуючи те, що пропоноване студентам завдання провокувало об’єктивацію внутрішнього діалогу, ми отримали досить суперечливі дискурсивні позиції не тільки у всьому масиві текстів, але й у середині окремих дискурсів. Наприклад, висловлювання багатьох опитуваних містили в собі амбівалентне бачення етнокультурних здобутків України: з одного боку, етнокультурні здобутки України “стали можливими завдяки впливові російської культури”, з іншого боку “українська культура повинна бути самобутньою”. Як бачимо, тут наявний вектор агресії та суперництва (у цьому разі суперництва культур) і концептуальний вектор порушення природного стану речей (українська культура повинна відображувати ментальність саме свого народу). У межах означеного дискурсу досить часто виникало питання мови спілкування (російською чи українською): “Треба просто спілкуватися, й все вийде, тобто, ми прекрасно один одного зрозуміємо, якщо буде добра воля”. Показовим є синтезування метафоричної моделі: “Громада - великий чоловік, що розмовляє на багатьох мовах”. Цей символічний образ відбиває саме концептуальний вектор “традиційні позитивні образи, акцентування ідеї природності й безперервності розвитку життя, близькості людини з природою”. Подібні процеси етнокультурної міфотворчості молоді демонструють можливості консолідації різних дискурсивних позицій (“Все одно знайдемо спільну мову, навіть спілкуючись на різних мовах”). Прослідковується установка на взаємоповагу, не дивлячись на приналежність людини до російськомовної, україномовної чи інших спільнот. Те, що еміричне дослідження виконувалося на базі дискурсів та автонаративів студентів південного регіону (Одещина) надає можливість змоделювати попередні результати створення консолідуючого національного міфу в багатонаціональному середовищі. Зважаючи на те, що сьогоднішні умови українського суспільства демонструють ознаки кофігуратив - ного та префігуративного типів спадкоємності поколінь, означені тенденції викликають оптимізм. Ще однією особливістю процесу спадкоємності поколінь у сучасній Україні є те, що цей процес відбувається в умовах не тільки зміни поколінь, але й зміни політичної, економічної та соціальної структур, пріоритетного значення набуває не міжпоколінна спадкоємність, а внутрішньопоколінне запозичення, як правило, елементів субкультур західних країн.

Кожне покоління, виходячи із власної знаково-символічної світоглядної системи, конструює свій історичний наратив, що складається переважно з емоційно резонуючих подій, історичних явищ та видатних особистостей, які набули статусу символу. На часі розроблення креативних етнокультурних наративів як технологій паралельної ментальної імплементації сучасних життєздатних сценаріїв усебічного поступу України й нівелювання дії обмежувальних непродуктивних моделей суспільної поведінки [7, 321]. На нашу думку, конструювання консолідуючого національного міфу крізь призму етнокультурної міфотворчості особистості дає змогу не тільки задовольнити потребу національної інтеграції, але й урахувати запит сучасної молоді виступати суб’єктом соціально-історичних процесів.

Національний міф постає як концентрований досвід спільноти, який сприяє реалізації культурно-історичного та соціально-психологічного потенціалу особистості, є основою для формування її соціальної й громадянської ідентичності. Фрагменти національного міфологічного наративу акумулюються в текстах культури, що надає можливість не тільки їх впорядкування, але й трансляції в культурному просторі завдяки наративній ідентифікації особистості [11]. Як ми вважаємо, саме репрезентація за допомогою метафоричних моделей етнокультурних здобутків України може розвивати політичну ментальність сучасної молоді. Соціальна ідентичність може формуватися в дискурсивних процесах, а не тільки розглядатися як внутрішня сутність людини, що оприявнюється в соціальному контексті. Ідентифікуючись із тією або іншою суб’єктною позицією в структурі дискурса, його учасник набуває досвіду бачення української реальності в різних ракурсах, що дає йому змогу “зсередити себе” преступити до створення консолідуючого національного міфу.

Висновки та перспективи подальших досліджень. Окреслюючи методологічні та практичні настановлення щодо вивчення й формування політичної ментальності сучасної української молоді шляхом дискурсивних практик, зазначимо, що кожна етнокультурна та регіональна спільнота творить свій власний міфологічний універсум: по-перше, використовуючи універсальні, загальнолюдські символи; по-друге, абсорбуючи та адаптуючи знакові елементи інших культур; по-третє, ретранслюючи й семантично модернізуючи символи власної культури та історії як змінні знаки в дискурсивних практиках. Таким чином, користуючись мовою символів, українське суспільство моделює свого політичного суб’єкта як учасника дискурсу політичної ментальності. Розгляд феноменології молодого покоління в аспекті культурно-історичного потенціалу його представників, на нашу думку, дає змогу ґрунтовно дослідити провідну роль молоді в сучасній соціально-політичній та культурній реальності України, що перебуває в умовах постійної трансформації. Нинішнє покоління двадцятилітніх є першим поколінням, яке сформувалося в умовах постсоціалізму, тому воно, на наш погляд, має досить помітні відмінності в етнокультурному міфотворенні й це оприявнюється в емпіричному дослідженні. Дослідження дискурсивних практик нового покоління як колективного суб’єкта є підґрунтям, на якому можливо будувати соціально-психологічні стратегії розвитку України. Зокрема, конструювання консолідуючого національного міфу крізь призму етнокультурної міфотворчості особистості засноване на цілеспрямованій практиці створення континууму міфологічних автонара - тивів студентів-гуманітаріїв з різних регіонів України, які позиціо - нують себе як суб’єкти політичної ментальності. У процесі створення нових дискурсів суб’єкт діє як агент культурних та соціальних змін і це сприяє визначенню його соціальної та етнічної ідентичності. Важливими в дискурсивній практиці виявляються соціальна ситуація й співрозмовники. Із соціальною ситуацією пов’язаний вибір засобів вираження, цілей та інтенцій співрозмовників; партнери по комунікації справляють вплив, реалізують владу й т. ін. Перспективою подальшого дослідження є, таким чином, моделювання необхідної системи знань й процесів комунікації, які забезпечать створення й розуміння дискурсу політичної ментальності сучасної української молоді. Вивчення інтенціональних основ цього дискурсу допоможе з’ясувати, чому й навіщо озвучуються певні ідеї щодо консолідуючого національного міфу України, прогнозувати результати цього процесу. Синтез інтенцій та ідей у дискурсивних практиках політичної ментальності молоді з різних регіонів України передбачає добре знання комунікативного контексту й готовність вступати в діалог, бути учасником спільного вчинку зі створення консолідуючого національного міфу.

Література

1. Воловикова М. И. Представления русских о нравственном идеале : [монография] / Маргарита Иосифовна Воловикова. - М. : ИПРАН, 2005. - 332 с.

2. Дилигенский Г. Г. Как изменить политическую культуру общества? / Г. Г. Ди - лигенский // Мировая экономика и международные отношения. - 1990. - № 2. - С. 51-58.

3. Злобіна О. Суспільна криза і життєві стратегії особистості / О. Злобіна, В. Тихонович. - К. : Стилос, 2001. - 237 с.

4. Ильин И. А. О русской идее / И. А. Ильин // Русская идея / сост. и автор вступ. ст. М. А. Маслин : [антология]. - М. : Республика, 1992. - 580 с.

5. Ильин И. А. О сущности правосознания : [монография] / Иван Александрович Ильин. - Мюнхен ; М. : Рарогъ, 1993. - 223 с.

6. Йоргенсен М. В. Дискурс-анализ. Теория и метод. - 2-е изд., испр. / М. В. Йоргенсен, Л. Дж. Филлипс ; [под ред. А. А. Киселевой ; пер. с англ.].

- Х. : Гуманитарный Центр, 2008. - 352 с.

7. Карпенко З. С. Аксіологічна психологія особистості : [монографія] / Зіновія Степанівна Карпенко. - Івано-Франківськ : Лілея-НВ, 2009. - 512 с.

8. Старовойт І. С. Збіг і своєрідності західноєвропейської та української ментальності : філософсько-історичний аналіз : [монографія] / Ірина Сергіївна Старовойт. - К. ; Т. : Танг, 1997. - 256 с.

9. Трубецкой Е. Н. Избранное / Евгений Николаевич Трубецкой. - М. : Канон, 1995. - 475 с.

10. Храмова В. До проблеми української ментальності : [передмова] / В. Храмова // Українська душа / уклад. В. Храмова. - К. : Фенікс, 1991. - 126 с.

11. Яремчук О. В. Формування етнічної ідентичності шляхом етнокультурної міфотворчості особистості / О. В. Яремчук // Психол. перспективи. - Луцьк, 2010. - Вип. 15. - С. 218-228.