СУБ’ЄКТНО-ВЧИНКОВІ КРИТЕРІЇ ОЦІНЮВАННЯ ОСОБИСТІСНОЇ ЗРІЛОСТІ ВИПУСКНИКА ВИЩОГО НАВЧАЛЬНОГО ЗАКЛАДУ

О. А. Лукасевич

У статті досліджено вивчення суб’єктно-вчинкових критеріїв оцінювання особистісної зрілості випускника вищого навчального закладу. Подано аналіз сучасних підходів до визначення та характеристики особистісної зрілості. Запропоновано універсальні критерії оцінювання особистісної зрілості, виділенні в рамках суб’єктно-вчинкової парадигми.

Ключові слова: особистісна зрілість, структура особистісної зрілості, вчинок, вчинковість, суб’єктність.

Лукасевич О. А. Субъектно-поступковые критерии оценивания зрелости выпускника высшего учебного заведения. Статья посвящена изучению субъектно-поступковых критериев оценивания личностной зрелости выпускника высшего учебного заведения. Представлен анализ современных подходов к определению и характеристике личностной зрелости. Предложено универсальные критерии оценивания личностной зрелости, выделенные в рамках субъктно-поступковой парадигмы.

Ключевые слова: личностная зрелость, структура личностной зрелости, поступок, способность к совершению поступка, субъектность.

Lukasevych O. A. Subjective-Actional Criteria of Estimation Senior’s Institution of the Higher Learning Personal Maturity. The article deals with studing the subjective-actional criteria of estimation senior’s institution of the higher learning personal maturity. Are established analysis of the new approaches to operationalisation and description of the personal maturity. Are proposed criteria of estimation personal maturity to allocate from the point of the subjective-actional paradigm.

Key words: personal maturity, structure of personal maturity, act, aptitude for act, subjectives.

Постановка наукової проблеми. Сучасні соціальні процеси протікають досить швидко, торкаються глибинних інтересів кожної людини й вимагають постійного зростання її особистісної, соціальної та суто професійної компетентності. З питанням розвитку й само - реалізації особистості тісно пов’язана проблема розгляду феномену особистісної зрілості, яку ми розглядаємо як умовне позначення відповідності рівня розвитку особистості певній онтогенетичній нормі. Отже, щоб відтворити логіку онтогенетичної динаміки особистості як суб’єкта психічної активності, необхідно насамперед мати зразок “кінцевої”, “зрілої”, “розвинутої”, “нормативної” моделі цього суб’єкта в структурно-функціональній цілісності його частин. А для цього, у свою чергу, необхідно визначитися стосовно універсальних критеріїв оцінювання особистісної зрілості.

Мета дослідження - вивчення різних аспектів феномену особис - тісної зрілості, виділення критеріїв оцінювання особистісної зрілості, дослідження їх функціонального змісту та побудова на цій основі динамічної моделі досягнення особистісної зрілості.

Одним із вирішальних чинників, що сприяють установленню гармонійних відносин людини зі світом, є її особистісна зрілість. Рівень її розвитку багато в чому визначає світоглядну, наукову, етичну, естетичну, правову й політичну культуру і, не в останню чергу, духовно-етичну відповідальність за результати професійної підготовки. Проте вирішення проблем особистісної зрілості майбутніх фахівців ускладнюється тим, що немає чіткого обґрунтування специфіки об’єкта вивчення.

Аналіз останніх досліджень із цієї проблеми. Досліджень із проблем особистісної зрілості студентів украй мало, зокрема не піддавалися спеціальному вивченню умови прояву особистісної зрілості майбутнього фахівця в процесі професійної підготовки. Разом із тим у філософській, психологічній і педагогічній літературі є певний науковий розділ, який послужив методологічною підставою для розробки концептуальних положень, що обґрунтовують ефективність виділення критеріїв оцінювання особистісної зрілості майбутнього фахівця. Особистісна зрілість вивчалася філософами, психологами та педагогами з різних позицій: як результат, як процес і як особистісна риса. Неоднозначність підходів до прояву особистісної зрілості в різних філософських системах демонструє, що об’єднуючим початком для кожного з них є людська цілісність, духовність (М. А. Бер - дяєв, М. М. Бахтін, Пікоделла Мірандола, С. Л. Франк та ін.), діяль - нісна, подієва, “поступальна” основа процесу (Г. С. Батищев, М. М. Бахтін, М. К. Мамардашвілі, М. Хайдеггер й ін.); Конкретно психологічну розробку феномен особистісної зрілості отримує в працях вітчизняних і зарубіжних дослідників. У вітчизняній психології проблема особистісної зрілості була вперше поставлена й послідовно вирішувалася з позиції діяльнісного підходу, основи якого були закладені роботами Л. С. Виготського, О. М. Леонтьєва, С. Л. Рубін - штейна, Б. Г. Ананьєва, В. В. Давидова, Д. Б. Ельконіна, В. А. Ромен-

Ця, В. О. Татенка та ін., де особистість розглядалась як суб’єкт діяльності, яка сама, формуючись у діяльності й у спілкуванні з іншими людьми визначає характер цієї діяльності та спілкування. Розглядати особистісну зрілість як самопрояв, уходження в культуру в результаті власних зусиль, як здійснення людиною закладеного від природи самозвеличання, розвитку духовності дозволяють праці О. Г. Асмо - лова, О. О. Бодальова, Б. С. Братуся, Д. О. Леонтьєва, М. І. Слободчи- кова, В. Е. Чудновського, В. Д. Шадрикова та ін. Обґрунтування й припущення щодо поняття особистісної зрілості містяться в сучасних теоріях особистості.

Тривалий час у вітчизняній психології поняття зрілості ототожнювалось із такими поняттями, як дорослість, стан повного функціонування, кінець процесу дозрівання. Нове прочитання поняття “зрілість” дається в акмеології, де цей термін фіксує розуміння такого етапу розвитку людини, коли вона досягає вершин своєї творчості (Б. Г. Ананьєв, А. А. Деркач, А. М. Зимічев, Н. Н. Кузьміна, В. Н. Максимов, Г. С. Михайлов та ін.). Так, Б. Г. Ананьєв виділив різні сторони дозрівання людини як індивіда й особистості, суб’єкта пізнання та праці: соматична й статева зрілість, розумова зрілість (певний обсяг і рівень знань, властивий цій системі в історичну епоху), цивільна зрілість (юридична дієздатність), трудова зрілість з урахуванням стану фізичного та розумового розвитку [2].

П. М. Якобсон під особистісною зрілістю, передусім, розуміє соціальну зрілість, що виражається в тому, наскільки адекватно оцінює людина своє місце в суспільстві, яким світоглядом і філософією керується, яке її ставлення до суспільних інститутів (норми моралі, норми права, закони, соціальні цінності), до своїх обов’язків і своєї праці. Важливо звернути увагу на те, що зрілість - це живий відгук на важливі явища соціального життя. Обидва автори переконані, що зрілість є феномен історичний і включає всебічний розвиток особистості.

Соціальна зрілість, на думку А. В. Мудрика, - це результат розвитку людини в процесі засвоєння соціально значущих цінностей і самозміни (узгодження самооцінок та домагань людини з її можливостями й реаліями соціального середовища) із метою залучення її до соціокультурних цінностей і норм в умовах конкретного суспільства. Отже, соціальна зрілість розглядається як стійкий стан особистості, що характеризується цілісністю, передбаченістю, соціальною спрямованістю поведінки у всіх сферах життєдіяльності. Зріла особистість - це особистість, яка активно володіє своїм оточенням, володіє стійкою єдністю особистісних рис і ціннісних орієнтацій і здатна правильно сприймати людей та себе.

Проте соціальна зрілість обумовлює й припускає наявність психологічної зрілості. Не може бути повної психологічної зрілості в соціально незрілої особистості, яка характеризується інфантильністю ду' 1 w •_______ • w ' ГЧ *

Мок і дій, нерозумінням вимог суспільства й т. ін. За різного ступеня сформованості кожного з компонентів особистісної зрілості (соціального та психологічного) вони завжди єдині у своєму прояві [9].

Таким чином, зміст тієї діяльності, стосовно якої людина проявляє як соціально зрілу, так і соціально незрілу поведінку, як і весь критеріальний апарат оцінок, якими вона користується, насправді “наскрізь соціальні”. Інакше кажучи, зрілість психічного розвитку людини - як індивідуальна основа її соціальної зрілості практично не може бути визначена інакше, ніж через соціальний прояв. Здібність до ухвалення життєво важливих рішень і їх здійснення - показник зрілості психічного розвитку, а критерії, на основі яких людина їх здійснює, - соціального. Тобто зрілість психічного розвитку (природно залежить від рівня її наявності в особистості) створює лише можливість для самоздійснення людини як члена соціуму й індивідуальності. Така можливість реалізується тільки в разі “накладення” на поведінку індивіда критеріальної сітки соціальних цінностей, які, звичайно, людина може інтерпретувати для себе по-різному.

Виклад основного матеріалу й обґрунтування отриманих результатів дослідження. Незважаючи на суттєвий аналіз феномену особистісної зрілості, виділення принципових особливостей, а також типів особистісної зрілості, ми вважаємо за необхідне застосування суб’єктно-вчинкової парадигми під час розгляду проблеми особистісної зрілості. Це пов’язано з тим, що суб’єкт утілює найбільш широке розуміння людини, узагальнює цілісність її природних, індивідуальних, соціальних, суспільних харктеристик.

Слід відзначти, що більшість наукових шкіл вітчизняної психології мають багатий досвід сутнісного дослідження суб’єкта. У Б. Г. Ананьєва - це концепція життєвого шляху особистості [2], у

В. М. М’ясищева - теорія, яка розглядає особистість як суб’єкта різних видів відносин, домінуючими серед яких є ставлення до інших людей [6]. Суб’єктні характеристики особистості суттєво розкри-

Ваються в дослідженнях інтегральної індивідуальності в школі

B. С. Мерліна [5].

Проте саме С. Л. Рубінштейну належить найбільш розгорнута філософсько-психологічна концепція суб’єкта, яка розкриває особливу роль і місце людини у світі. Базовими характеристиками суб’єкта, за

C. Л. Рубінштейном, є активність, здатність до розвитку й інтеграції, самодетермінація, саморегуляція, саморух і самовдосконалення. Для суб’єкта оточуюча дійсність слугує, передусім, об’єктом дії й пізнання, при цьому інші люди виступають для нього теж як суб’єкти [8].

Зміст категорії “суб’єкт” у К. А. Абульханової-Славської розкривається через постійний рух особистості до суб’єкта. Вона пише, що “... далеко не кожний здатен стати суб’єктом свого життя” [1, 9]. Тому стосовно різних особистостей можна говорити про різну міру їх становлення як суб’єктів [1]. Суб’єкт у теорії А. В. Брушлінського завжди є особистість, людина на вищому рівні активності, цілісності, автономності. Однак суб’єкт не є еталон і межа вдосконалення, це його постійно відтворююче життєве завдання [3].

Особливу увагу аналізу категорії суб’єкта в психологічній науці приділяв В. О. Татенко. У його трактовці бути суб’єктом означає бути джерелом активності, дії, думки, цінностей і смислів, хотіти й могти починати причинний ряд із самого себе, виходити за межі наперед визначеного, бути спроможним відповідально перетворювати світ і себе в цьому світі за власними проектами, враховуючи соціальні та природні закони світобудови [4].

Слід відзначити, що суб’єктно-вчинкова парадигма розглядає людину від самого початку, тобто онтологічно, суб’єктом, автором і виконавцем її “психологічного проекту”. Як зріла свідома особистість вона сама обирає своє буття і входить у нього з реальною можливістю (потенцією) та напруженою спрямованістю (інтенцією) стати справжньою людиною й нічим іншим [4].

Тут постають нові питання про те, чи всі люди народжуються з однаковим потенціалом суб’єктності, чи можна цей потенціал примножувати та ін. Однак головним питанням залишається те, яка людина є особистісно зрілою. Відповідь на нього ми отримаємо, вирішуючи проблему критеріїв особистісної зрілості. Таким чином, питання про психологічну зрілість особистості не може вирішуватись у відриві від вивчення власне психологічних критеріїв її визначення.

Так, одним із найістотніших критеріїв суб’єктно-психологічної зрілості особистості можуть бути тактика цілепокладання й мистецтво розводити ідеальні та реальні цілі (Б. Братусь). Важливим критерієм зрілості, на думку О. Асмолова, є “здійснення особою вільного особистісного вибору. Які би критерії зрілості особистості не бралися, в усіх проступає думка про... особистість як суб’єкта суперечливого процесу її розвитку”. І справді, лише досягнувши рівня зрілого суб’єкта психічної діяльності, людина може реально, по - справжньому, на рівні свідомості “занепокоїтися” стосовно власного розвитку. При цьому вся попередня історія життя розглядатиметься нею тільки як увертюра до саморозвитку. Адже тільки зрілий суб’єкт може свідомо взяти на себе відповідальність за власний розвиток.

Основним способом розвитку зрілого індивіда як суб’єкта психічної активності, на думку В. О. Татенко, стає вчинок - індивідуально й соціально відповідальний творчий акт свідомої сутнісної самоактуалі - зації людини [10]. “Суб’єкт психічної активності, - зазначав В. А. Ро - менець, - виявляється найбільш повно у формі особистості; істотною формою прояву особистості є вчинок... У сукупності своїх визначень учинок - це логічний осередок суб’єкта психічної активності” [7].

Отже, обрання вчинку основним способом розвитку особистості вимагає детального з’ясування його внутрішньої структури. Згідно із суб’єктно-вчинковою парадигмою, у структурі вчинку можна виділити ряд етапів.

1. Етап постановки мети.

2. Етап пошуку засобів.

3. Етап прийняття рішення.

4. Етап виконавчої дії.

5. Етап оцінювання.

6. Етап закріплення досвіду.

Зрозуміло, що центральне місце у вищезапропонованій крите - ріальній моделі посідає етап постановки мети. Одна зі структурних одиниць виявляється центральною, яка зумовлює не тільки те, чи буде мати місце діяльність в окремому випадку й залежно від конкретного мотиву, а й визначає спрямованість і регулює здійснення самої діяльності. Це мета та супутні їй процеси. Постановка мети становить складний процес, що включає в себе такі моменти, як актуалізація потреби, вибір провідного мотиву, усвідомлення особис- тісного змісту діяльності, виникнення потягу, бажання, інтересу та ін. При цьому важливо виділити ту змістово-психологічну основу, яка визначає суть і внутрішню мету самого процесу постановки цілей, визначає стимулюючі й спрямовуючі потенції людини. Такою мо-

Рально-психологічною основою процесу постановки мети є визнання індивідуально значимої необхідності активної соціально відповідальної дії, тобто внутрішнє переконання людини в необхідності здійснення морального вчинку.

Однак наявність мети ще не може пояснити нам усього процесу її досягнення, в її розвитку і в її будові. Головною й основною проблемою, пов’язаною з процесом доцільної діяльності взагалі, є проблема засобів, за допомогою яких виконується та чи інша психічна операція, здійснюється та чи інша доцільна діяльність.

Етап пошуку засобів досягнення поставленої мети також є складним процесом. Так, якщо поведінковий акт звичний для людини, то відбувається мимовільна актуалізація засобу. Якщо потреба, мотив, мета виникають періодично, нечасто, то знаходження засобів здійснюється шляхом пригадування, використання наявного досвіду. Якщо ж людина ставить перед собою творче завдання-мету, то процес виявлення засобів набуває характеру творчого пошуку. Деякі дослідники до етапу виявлення засобів відносять і складання програми досягнення мети.

Для того, щоб виявлення засобів було оптимальним, його треба строго підпорядкувати поставленій меті діяльності. При цьому підпорядкування необхідно розуміти не як пристосування, а як вибіркове “оптимальне” врахування наявних можливостей із позиції вимог соціального середовища, у рамках якого людина здійснює свій учинок. О. М. Леонтьєв, розглядаючи дію як різновид психологічного засобу, дає визначення її як процесу, підпорядкованого уявленню про той результат, який повинен бути досягнутий, тобто процесу, підпорядкованого свідомій меті.

Таким чином, саме поняття підпорядкування відображає суть співвідношення етапу постановки мети й етапу виявлення засобів як відношення об’єктивної зумовленості другого першим. Можлива, звичайно, і детермінація зворотного порядку, бо наявні засоби пев - ною мірою обмежують постановку цілей. Однак співвідношення їхніх місць у діяльності чітко визначено. І якщо типовою уявляється така ситуація, коли мета (мрія) поставлена, а засоби ще не знайдені, то уявити ситуацію, у якій пошук засобів передував би постановці мети, важко.

Процес постановки мети, знаходження засобів її досягнення, на думку більшості науковців, безпосередньо не переходить у виконавчу дію. Головною причиною цього, очевидно, слід уважати існуючу невизначеність можливих наслідків учинку, а отже, недостатню впевненість під час переходу до практичних дій. Справді, у виконавця будь - якої дії немає достатніх підстав для того, щоб бути переконаним у досягненні потрібного результату. Адже завжди існує можливість зміни ситуації здійснення вчинку (виникнення непередбачених обставин, актуалізація сильнішої потреби й т. ін.), завжди можлива певна зміна психологічних характеристик особистості - ослаблення волі, зниження рівня розумової діяльності та ін. Отже, щоб перейти до виконання певної дії, людині необхідно, з одного боку, оцінити, чи правильно вона визначила мету й засоби її досягнення, з другого - зважати на можливі зміни ситуації виконання цієї дії та своїх психологічних характеристик. Урахування цих й інших факторів дає змогу людині сформувати в собі впевненість у можливості досягнення наміченої мети. Коли знайдено рішення, то діяльність суб’єкта не припиняється, а продовжується аж до повного формування суб’єктивної впевненості в правильності знайденого рішення. Це і є процес прийняття рішення.

Таким чином, психологічним критерієм, на підставі якого людина робить висновок про можливість переходу до практичної дії, є вироблення в неї внутрішньої впевненості в досягненні поставленої мети за допомогою обраних засобів. Безсумнівно, підкреслював Д. М. Узнадзе, перш ніж почнеться вольова поведінка, повинно бути винесено рішення, що буде виконана саме ця поведінка. Однак вольовий процес не вичерпується актом прийняття рішення. Як відомо, багато рішень, прийнятих людиною, її намірів не реалізується, не переходить у практичні дії, а якщо й переходить, то здійснюється помилково, неоптимально, невпевнено тощо.

Найбільшої інтенсивності напруження вольових зусиль досягає, коли рішення виконується. Це відбувається тому, що виконання рішення нерідко наштовхується на ряд перешкод суб’єктивного й об’єктивного характеру. “При переході до виконання часто перевіряється і сама прийнятність мети, а інколи також ступінь її привабливості. Тому буває і так, що перехід до дії спонукає людину до перегляду свого нібито твердого рішення чи наміру. В складному вольовому акті людина зустрічається з труднощами не тільки в процесі прийняття рішення, а і його виконання”. Успішне здійснення практичної дії залежить від багатьох факторів, однак однією з головних умов успіху можна вважати ступінь розвинутості в людини вміння, здатності послідовно й неухильно виконувати прийняте рішення.

Підсумковим етапом вчинку багато дослідників уважає виконавчу дію. Однак нерідко правильно виконана дія оцінюється людиною неправильно. Тому й результат учинку розглядається нею як помилковий, бо мета вважається не досягнутою. Причина полягає, як правило, у невмінні, нездатності людини правильно оцінювати свою поведінку. Адже, як відомо, людина порівняно легко переглядає поставлену мету залежно від одержаного результату, стверджуючи, що саме цього результату й потрібно було досягти. Тому можна вважати доцільним спеціальне виділення етапу оцінювання виконаної дії. При цьому процес оцінювання здійснюється шляхом зіставлення виконаної дії з метою як критерієм, узірцем, еталоном, бо відхилення від мети-еталона в ході оцінювання виконаної дії призведе до неправильного висновку про результати діяльності.

Правильно виконана й адекватно оцінена дія, по суті, завершує вчинок. Однак у процесі, здійснення вчинку відбувається морально - психологічний розвиток особистості як суб’єкта діяльності. Кожна успішно здійснена вольова дія не тільки мимоволі полегшує виконання нової вольової дії (людина “тренується” у виконанні дій, які потребують від неї зусиль), а й стимулює людину до подальшого розвитку її вольових властивостей. Психологічним механізмом, який забезпечує фіксацію новоутворень у розвитку особистості в результаті здійснення певного вчинку, є механізм зберігання, закріплення в пам’яті, досвіді людини знань, умінь, навичок, установок, переконань, оцінок, способів дій тощо, тобто засвоєння нових психологічних форм оволодіння дійсністю.

Однак, якщо людина не володіє необхідними уміннями закріплення одержаного результату, то здійснений нею вчинок не справить належного впливу на її розвиток. Без здатності фіксації результатів пізнання й переживання їх актуалізація та реалізація, узагалі осмислена, цілеспрямована й успішна діяльність були б неможливі, більше того, без функції зберігання були б немислимі розвиток особистості, єдність її минулого, сучасного та майбутнього.

Найбільш загальними вважаються потреби й схильності до збереження, зміни та розвитку, інтеграції й диференціації суб’єктом власної психіки та себе в ній, які зрілим суб’єктом психічної активності можуть бути реалізовані відповідно до вищезапропонованої логіки [11].

Слід також відзначити, що механізмами досягнення особистісної зрілості слугують:

1. Самопокладання, яке означає не тільки самостійність, автономність у постановці Я-мети, а й справді має суб’єктну ціннісно-смислову спрямованість на творення нового й унікального в собі та у світі.

2. Самопотенціювання, образно кажучи, виростає з механізму самопокладання, функціонально підпорядковуючись йому на основі принципу забов’язування; адже досягненню високих й унікальних цілей повинні слугувати відповідні засоби, причому не запозичені, а створені силою власного духу.

3. Самовизначення полягає в тому, щоб зважитися перейти від “слова до дії”, тобто визнати, що ситуація (внутрішня й зовнішня), у якій я перебуваю, є за інших рівних умов сприятливою для досягнення моїх життєво значущих цілей тими засобами, які я створив. Самовизначення й означає формування в суб’єкта наміру та рішення щодо потреби й можливості практичного втілення сутнісного проекту свого буття.

4. Самоактуалізація виступає способом реалізації суб’єктом ви - щеозначеного наміру. Якщо вся попередня суб’єктна активність тільки моделювала жадану реальність, то на стадії самоактуалізації відбувається боротьба за втілення задуманого й саме його втілення як таке.

5. Самооцінювання підбиває підсумок виконання суб’єктом його смисложиттєвої програми. Однак, щоб задоволення досягнутим не виявилось ілюзорним, акт самооцінювання повинен піднестися до рівня вчинку, котрий поєднує в собі суб’єктивність, граничну зацікавленість у результаті та водночас об’єктивність, адекватність, самокритичність оцінки зробленого. Результат самоактуалізації не треба “підганяти” під мету або підводити під зовнішні (чужі) критерії істинності, значущості чи ефективності. Індивід, який зважився сутніс - но самоствердитися, має знайти в собі внутрішню силу, аби реально оцінити себе та свої досягнення.

6. Особливість механізму самоапперцепції полягає в тому, що результати й способи вчинковування повинні бути зафіксовані в індивідуальному досвіді індивіда, передусім для того, щоб слугувати основою для його наступних діянь. При цьому суб’єкт мусить зробити висновки із власних прорахунків і, за потреби, повторити сходження до своїх сутнісних “вершин”. Водночас усе позитивне має бути збережене в досвіді шляхом відпрацьовування, вправляння, тренінгу на різному матеріалі й у різних життєвих ситуаціях. Отже, щоб сут - нісно “бути” та “відбутися” суб’єкт повинен дещо відповідне “мати”,

А тому, долаючи перешкоди, накопичувати досвід сутнісних само - перетворень.

7. Самопоспитання завершує логіку суб’єктного синтезу на етапі “акме”. Цей механізм означає потребу й можливість трансценденції людини в глибини власної самості та переживання того, наскільки її реальне емпіричне існування відповідає її людській сутності. Такого змісту “звернення з питанням” до власної екзистенції є невипадко - вим. Звичайно, думки про буття й небуття можуть непокоїти людину з дитячих років. Однак, зійшовши на вершину свого життя, відчуваючи себе вільним суб’єктом, людський індивід починає також по - справжньому розуміти й переживати свою обмеженість у просторі та часі буття. Самопоспитання виявляє себе в переживанні людиною катарсистичного стану.

Самозвіт людини, котра досягла рівня особистісної зрілості, є психологічно складним і важким суб’єктивним актом, який вимагає душевної сили й мужності. Драматизм оцінки свого власного життя на його вершині зумовлений неможливістю самообману, нещирості, поверховості. Адже основним критерієм тут виступає його сенс, відповідність можливого дійсному, повнота самореалізації. Рефлексія свого життя як здійсненого задуму дає людині відчуття завершеності, цілісності, почуття виконаного обов’язку, викликає самоповагу, породжує душевний спокій, внутрішню рівновагу й гармонію із самою собою [10].

Отже, обираючи за основу виділення критеріїв оцінювання особистісної зрілості етапи здійснення вчинку, можливою є побудова моделі особистісної зрілості, яка приймає такий вигляд (див. рис. 1).

Наведена критеріальна модель оцінювання особистісної зрілості передбачає послідовне здійснення особистістю таких кроків: постановка мети, вибір засобів для досягнення мети, прийняття рішення про виконання дії, власне виконання дії, оцінка дій та результату, а також на основі зроблених висновків закріплення їх у досвіді. Лише за умови прояву людини як відповідальної, творчої, рефлексивної, автономної, вільної та ін., на кожному з цих кроків, можливе досягнення нею особистісної зрілості. А підтвердженням цього буде відповідність рівня розвитку особистості певній онтогенетичній нормі.

Звідси - актуальним видається завдання виділення та опису типологічних характеристик особистості як суб’єкта психічної діяльності відповідно до запропонованих критеріїв оцінювання особистісної зрілості.

Обираючи за основу типізації рівень розвитку компонентів моделі особистісної зрілості, можна виділити відповідні типологічні групи. Це можливо здійснити завдяки аналізу цих структурних компонентів.

1. Так, під час постановки мети особистість може характеризуватися здатністю усвідомити мотиви, здатністю до вибору між мотивами, відповідальністю, незалежністю, цілеспрямованістю, впорядкованістю, здатністю свідомо оцінювати реальну життєву ситуацію, прагненням реалізуватися й т. ін.

2. У виборі засобів особистість може виявляти відповідальність за свій вибір, здатність оцінити власні можливості, адекватність, креативність і т. ін.

3. Прийняття рішення передбачає наявність таких властивостей особистості, як рішучість, упевненість, організованість, адекватність, самостійність і т. ін.

4. Виконання дії здійснюється під час прояву таких особистісних властивостей, як дисциплінованість, самостійність, здатність використовувати набуті знання й уміння, послідовність, активність, ініціативність, креативність та ін.

5. Рефлексія особистості можлива під час прояву таких властивостей, як самокритичність, адекватність, об’єктивність, конструктивність тощо.

6. Закріплення досвіду характеризується сміливістю, відповідальністю, здатністю встановлювати причинно-наслідкові зв’язки, прагненням розширити досвід і т. ін.

Наприклад, аби вчинити, одному потрібна певна підтримка в тому, щоб звільнитися від ситуативної залежності, укріпити самоіден- тичність, самодостатність. Іншому, який, навпаки, характеризується майже абсолютною незалежністю, самостійністю, потрібно допомогти перейти від інтуїтивного відчуття своєї правоти до усвідомленого мотиву, переконання.

Є люди, яким найгірше в житті дається все те, що пов’язане з виконанням, практичною реалізацією наміченого. Отже, для здійснення вчинку вони потребують відповідного виду психологічної підтримки, що дає змогу долати бар’єри ефективного виконавства: укріпити волю, впевненість у собі, зменшити неуважність, непослідовність, неточність, несвоєчасність тощо.

Висновки та практичне значення подальших досліджень. Необхідно відзначити, що виділена нами критеріальна модель оцінювання особистісної зрілості має досить широку сферу застосування. Так, застосовуючи цю модель, можна дослідити процес становлення особистості як професіонала, визначити можливості досягнення ним особистісної зрілості тощо. Результати дослідження проблеми дали змогу дійти таких висновків. Особистісна зрілість розуміється як умовне позначення відповідності рівня розвитку особистості певній онтогенетичній нормі. механізмами досягнення особистісної зрілості слугують самопокладання, самопотенціювання, самовизначення, са- моактуалізація, самооцінювання, самоаперцепція, самопоспитання. Інтегральним критерієм оцінювання особистісної зрілості є здатність особистості до відповідальних, творчих, рефлексивних, автономних дій у постановці мети, виборі засобів для досягнення мети, прийнятті рішення про виконання дії, власне виконанні дії, оцінці дій та результату, а також у закріпленні їх у досвіді.

Література

1. Абульханова-Славская К. А. Деятельность и психология личности / Ксения Александрович Абульханова-Славская. - М. : Наука, 1980. - 335 с.

2. Ананьев Б. Г. Человек как предмет познания / Борис Г ерасимович Ананьев. - Л. : Изд-во Ленинград. ун-та, 19б8. - 338 с.

3. Брушлинский А. В. Проблемы психологии субъекта / Андрей Владимирович Брушлинский. - М. : Ин-т психологии РАН, 1994. - 109 с.

4. Людина. Суб’єкт. Вчинок : Філософсько-психологічні студії [В. О. Татенко] / за заг. ред. В. О. Татенко. - К. : Либідь, 200б. - 3б0 с.

5. Мерлин В. С. Очерк интегрального исследования индивидуальности / Вольф Соломонович Мерлин. - М. : Педагогика, 198б. - 25б с.

6. Мясищев В. Н. Психология отношений : избр. психол. тр. / Владимир Николаевич Мясищев. - М. ; Воронеж : Ин-т практ. психологии ; МОДЭК, 1998. - 368 с.

7. Роменець В. А. Суб’єкт психічної активності як предмет історичної психології / В. А. Роменець // Психологія субєктної активності особистості. - К. : Ін-т психології АПН України, 1993. - С. 81-82.

8. Рубинштейн С. Л. Проблемы общей психологи / Сергей Леонидович Рубинштейн. - М. : Педагогика, 1976. - 416 с.

9. Сухобская Г. С. Понятие “зрелость социально-психологического развития человека” в контексте андрогогики / Г. С. Сухобская // Новые знания. - 2002.

- № 4. - С. 17-20.

10.Татенко В. О. Про “егологічний генезис” у Е. Гуссерля та проблему суб’єктних перетворень психіки в онтогенезі / В. О. Татенко // Психологія і суспільство. - 2004. - № 4. - С. 13-36.

11.Татенко В. О. Психолого-педагогічні пердумови вдосконалення виховного процесу / Віталій Олександрович Татенко. - К. : Знання, 1980. - 32 с.