ВПЛИВ ДЕПРИВАЦІЇ СНУ ТА ІНШИХ ДЕПРИВАЦІЙНИХ МОДИФІКАЦІЙ НА ПСИХІЧНЕ ЗДОРОВ’Я ОСОБИСТОСТІ

Я. Гошовський

Депривація є гальмівним чинником розвитку особистості й негативно впливає на її психічне здоров’я. Позбавлення сну й інші види та відтінки депривації (культурна, харчова, сексуальна, етнічна, економічна) також сповільнюють онтогенез депривованої особистості. Потрібно задіювати ресоціа - лізаційні зусилля з метою нейтралізації деприваційних синдромів.

Ключові слова: депривація, сон, психічне здоров’я, ресоціалізація, фактори ризику.

Гошовский Я. Влияние депривации сна и других депривационных модификаций на психическое здоровье личности. Депривация является усложняющим фактором развития личности и отрицательно влияет на ее психическое здоровье. Лишение сна и другие виды и оттенки депривации (культурная, пищевая, сексуальная, этническая, экономическая) также замедляют онтогенез депривованной личности. Необходимо задействовать ресоциа - лизационные усилия с целью нейтрализации депривационных синдромов.

Ключовые слова: депривация, сон, психическое здоровье, ресоциализация, факторы риска.

Hoshovskiy Y. Influence of Deprivation Sleep and other Deprived Modifications on the Psychical Health of Personality. Deprivation is the brake factor of development of personality and negatively influences on its psychical health. Deprivation of sleep and other kinds and tints of deprivation (cultural, food, sexual, ethnic, economic) slow ontogenesis of deprived personality also. It is needed to involve re-socialisation effort with the purpose of neutralization of deprived syndromes.

Key words: deprivation, sleep, psychic health, re-socialization, factors of risk.

Феномен депривації виступає потужним гальмівним чинником для повномірного розвитку особистості, який впливає на психофізичний гомеостаз та ускладнює і спотворює перебіг її онто - й соціоге - незу. У фундаментальній праці з проблем психології розвитку відзначається, що госпіталізм як причина та умова депривації - “синдром патології дитячого психічного й особистісного розвитку, який з’являється в дитини внаслідок її відірваності від матері та ранньої інституалізації. Загальними ознаками госпіталізму є: втрата у вазі, млявість, апатійність, підвищена сонливість, мускульний гіпотонус, уникнення контактів із навколишніми (відсутність зорового стеження, обертань “на голос”, “реакція” на пестощі дорослого), слабкий плач тощо. У крайніх формах госпіталізм може призвести до серйозних душевних захворювань дитини (немовлячі маразми тощо), хронічного інфікування, а іноді й до смерті малюка” [7, 398].

Згідно з усталеними стереотипами будь-яка дитина, залишена на піклування державної установи, мимоволі сприймається і трактується як “громадянин другого сорту”, стаючи відразу жертвою глибоко укоріненого забобону, що всі покинуті батьками діти мають якісь особистісні дефекти. Звичайно, одним із джерел такого негативного упередження є прикра й розповсюджена традиція залишати в пологовому будинку немовлят, котрі народилися з каліцтвами. Боячись майбутніх імовірних матеріально-етичних проблем із неповноправною дитиною через потужний вплив інвалідних та деприваційних синдромів, осуду чи співчуття з боку довколишніх людей, біологічні батьки перекладають усі навчально-виховні соціалізаційні функції на суспільство, нехтуючи дитиною і відрікаючись від неї. Подібне упередження поширюється і на тих дітей, у яких не спостерігається серйозних фізичних чи розумових недоліків, але які народилися в девіантних родинах із важкими соціальними, фінансовими і медичними проблемами, включаючи наркоманію, алкоголізм, проституцію та інші а/антисоціальні дисфункції батьків. Острах, що діти, які народилися з розумовими й фізичними недоліками, є найтиповішими суб’єктами для усиновлення, досить часто призводить до того, що навіть здорові діти, від яких батьки відмовилися через тяжке матеріальне становище чи інші несприятливі фактори, несправедливо одержують клеймо “дефективних” та проходять тривалі процедури додаткових медико-психологічних випробувань. Наслідком стає вкрай деструктивна ситуація, коли знехтувані й залишені батьками діти мимоволі стигматизуються і прирікаються на статус “сиріт”, а в їхні медичні карти заносяться дані про фізичні й психологічні “фактори ризику”, спричинені їхнім походженням. Про негативні наслідки присвоєння “психічних ярликів” свідчить той факт, що соціальне звинувачення, знехтування і приниження, яких зазнають “не такі” люди внаслідок наклеювання стигми, завдають іноді більше страждань, ніж інші дискомфортні чинники.

Звичайно, такі негуманні та байдужі підходи лише поглиблюють і культивують депривацію як панпсихічний стан дітей, позбавлених повноцінної батьківської опіки, турботи й любові. Вони порушують усталені норми міжнародного законодавства щодо прав людини, яке забороняє дискримінацію за низкою параметрів, включаючи фактори народження, походження, здоров’я, статі, раси тощо. Тому навіть щодо психічно неповносправних дітей вироблено принципові положення, згідно з якими основою для встановлення діагнозу психічного захворювання ніколи не повинен бути політичний, економічний чи соціальний статус, приналежність до культурної, расової чи релігійної групи або якась інша причина, що не має безпосереднього стосунку до стану психічного здоров’я.

У контексті саногенних підходів, зокрема ресоціалізаційних, цікавим аспектом деприваційної тематики є депривація сну як один із психологічних методів впливу на особистість [3; З; 7; 8]. Проблема депривації (або позбавлення) сну, маючи тривале історичне коріння ще в античній медицині, у другій половині ХХ століття була “пере - відкрита” як науково доречний та ефективний метод, завдяки якому можна вивести людину зі стану депресії впродовж відносно короткого часу. Він, як, до речі, і голодування (депривація їжі), іноді практикується в деяких психіатричних закладах, а біохімічні механізми обох методик, що пов’язані з дефіцитом вуглекислого газу в крові, є досить схожими за принципами дії. Емпірично-наукове зацікавлення депривацією сну було резонансним й активним, однак поступово витіснилося сучаснішими психотропними та медикаментозними методиками, які діють не так швидко, зате надійніше.

М. Кордуел в аналітичному контексті ведення психологічної війни відносить позбавлення сну й ізоляцію до симптоматики сенсорного депривування, стверджуючи, що “використання методик сенсорної депривації, таких як повна ізоляція і позбавлення сну, виявилось ефективним для пригнічення волі деяких людей, хоча іншим удавалося зберегти відносно ясне мислення. У людей, котрі гостро реагують на цей вид депривації, розвиваються такі негативні реакції, як дезорієнтація, підвищений неспокій, галюцинації, тривожні передчуття і депресія” [З, 2З9]. Учений відзначає, що методики сенсорної депривації (катування безсонням, заборона справляння фізіологічних потреб тощо) маніпулюють гордістю та гідністю людини, є жорстокими й антигуманними, однак не залишають помітних слідів, тому майже неможливо доказати їхнє застосування [З].

Механізми депривації сну та їх зв’язок із депресією на сьогодні ще не досліджені вичерпно й остаточно, але в їхній сутнісній основі лежить вплив на процеси, які відповідають за сон. Загальновідомо, що сон, як і низка інших процесів людського організму (тиск, температура тіла, апетит, гормональна секреція тощо), є так званим циркадним або добовим циклом життєдіяльності. Оскільки в здорової людини всі періодичні процеси, що перебігають в організмі, чітко узгоджені й синхронізовані між собою, то під час депресії ця узгодженість порушується. Практично завжди порушується такий циркадний ритм, як цикл “сон-неспання”, тобто розлади сну (сонливість, безсоння, безладний, хаотичний сон) деструктивно і дискомфортно впливають на психофізіологічні, психосоціальні та інші параметри життєдіяльності людини.

Ефективність депривації сну пропорційна тяжкості депресії, тому особливо вдалою та доречною вона є за важких і помірних депресій. Якнайкращі свідчення застосування депривації сну відмічені за меланхолійного синдрому, через який виразно простежується психічна і моторна загальмованість, відчуття провини і малоцінності, а також у разі ендогенної депресії в межах маніакально-депресивного розладу. Методика депривації сну також достатньо ефективна за тужливої депресії, а найкращі результати досягаються за ендогенних депресій,

* * • _________________________ сс *

У клініці яких яскраво представлена тріада меланхолійного синдрому. Не так ефективна депривація сну під час лікування депресивно - тривожного синдрому, проте цей метод може успішно застосовуватися й у випадку затяжних депресій. Загалом ефективність лікування депресій за допомогою депривації сну є одним із плідних методів біологічної терапії депресивних станів [3; З].

Д. Кун зауважує, що навіть часткова депривація сну (недосипання) призводить до відчуття багатьма людьми упродовж дня знесиленості, розсіяності, втрати працездатності тощо. На думку вченого, навіть година нічного недосипання може вплинути на настрій, пам’ять і здатність зосередитися, а тривала відсутність сну іноді викликає короткочасний сонно-деприваційний психоз, типовими ознаками якого є сплутаність мислення, флуктуації уваги, дезорієнтація, маячня і галюцинації. Симптоматику доповнюють і тремор рук, і мимовільне заплющення очей, і відсутній погляд, і підвищена чутливість до болю, і загальний дискомфорт [б]. Безперечно, зловживання депривацією сну як гіперкомпенсаторним механізмом економії “життєвого часу” може призвести до видозмінених станів свідомості.

Харчова депривація теж має дуже важливе значення для повноцінного існування і розвитку людини як біосоціальної істоти. Вважаємо, не можна класифікувати суб’єктивно практиковане в окремих випадках персоналом у навчально-виховних закладах закритого типу покарання вихованців голодом лише як модифікацію сенсорної (харчової, смакової) депривації. Тут потрібно говорити вже про сегрегаційність й антигуманність такої поведінки, яка має всі ознаки геноцидності та кримінальної відповідальності.

Спеціальних медико-психологічних досліджень потребує сексуальна депривація (полярники, космонавти, підводники, воїни віддалених гарнізонів, в’язні та ін.), яка попри потужний психофізіологічний ракурс вияву (притлумлення “основного інстинкту”) призводить до низки соціально-психологічних ускладнень (сексуальна агресія, сексуальні девіації, сексизм, розлади сексуальної сфери тощо).

Існує також організмічна депривація, що зумовлена вродженими або набутими індивідуальними недоліками людини, насамперед фізичною потворністю, інвалідністю, інтелектуальною недостатністю тощо.

Цікавим і, вочевидь, досить розповсюдженим у нашому поляризованому й економічно нестабільному соціумі є феномен “відносної депривації”. У глосарії до власної праці з проблем психології кримінальної поведінки К. Бартол стверджує, що це поняття сформулював Г. Сайкс для пояснення економічних злочинів. Суть відносної депривації полягає у відстані між тим, що люди, за їхніми суб’єктивними відчуттями, мають на сьогодні, і тим, що вони хотіли б мати. Особливо спрацьовує відносна депривація тоді, коли багаті й бідні живуть недалеко один від одного [і]. По суті, депривована особистість гостро відчуває розбіжності “Я”-жаданого та “Я”-реального й переживає дихотомійні та дискомфортні стани.

Ми вважаємо, що тривале перебування через відносну деприва - цію у фазі когнітивного дисонансу (або штучного консонансу) вносить хаотизм у внутрішній світ матеріально біднішої людини, суттєво знижує самоусвідомлення нею особистісної автономності, суспільної самодостатності, зрештою “екзистенційної присутності”. Причому суттєво посилюється схильність до соціальної апатії, конформізму й навіюваності, послаблюються механізми психологічного спротиву та захисту, блокується самоактуалізаційна (а отже й ресо - ціалізаційна) активність. На рівні поведінкових актів може домінувати ригідність, яка лише підкреслює особистісне неблагополуччя та межує з такими емоційними станами, як смуток, розгубленість, образа, агресивність, тривожність тощо. Звичайно, цей вид можна аналізувати в контексті економічної депривації, однак виникає значно ширше інтерпретаційне тло: від фрустраційно блокованого рівня домагань через соціально-матеріальну меншовартість до філософсько-етичних проблем кримінології (посягання на приватну власність, злодійство і злочини через заздрість тощо).

Окремою модифікацією екомонічної (матеріальної) депривації, очевидно, варто вважати професійну депривацію - безробіття, оскільки неможливість реалізувати себе у фаховій діяльності призводить до переживання особистістю складних неадекватних соціально-психологічних станів (фрустрація, тривожність, депресивність, пригніченість, апатійність тощо).

На жаль, відносно мало дослідженою залишається депривація дітей у матеріально багатих і фінансово забезпечених сім’ях, коли через надмірну заклопотаність батьків зароблянням грошей та їхнім фактичним самоусуненям від реального сімейного виховання спадкоємці, полишені на гувернантів, утрачають емоційно-перцептивний контакт із рідними, що завдає багато ускладень повномірному гармонійному розвитку та здебільшого не може бути адекватно компенсованим упродовж усього подальшого життя. Про подібне йдеться у дослідженні Н. Бєлянкової, в якому детально проаналізовані психологічні дисгармонії дітей, котрі виховуються у “золотій клітці” [2].

Ми вже згадували про необхідність психолого-педагогічного вивчення іншої, не менш важливої проблеми - депривації дітей, батьки яких перебувають у трудовій міграції, на заробітках. Вважаємо, що в сучасних умовах масового заробітчанства цей проблемогенний спектр, зокрема дистантних сімей, висувається в ранг найактуальніших завдань для психологічної науки та освітянської пратики і потребує інтенсивних теоретико-емпіричних досліджень із метою нейтралізації негативів для ментальності цілого покоління українських дітей.

І депривація дітей у багатих сім’ях, і депривація дітей трудових мігрантів є похідними утвореннями як матеріальної, так і сімейної депривацій, що лише засвідчує багатоманітний характер і флуктуа - тивну природу цього феномена.

У модифікаційному ланцюзі потрібно згадати культурну, етичну й інші депривації подібного плану, суттю яких є складні переживання, песимізм, невдоволеність особистості через розбіжності її власних суб’єктивних поглядів і цінностей із культурологічними нормами та вартостями певного суспільства (наприклад неможливість вести спосіб життя, який відповідав би власній системі світоглядних цінностей). Зокрема, культурну депривацію можна трактувати як відсутність відповідних культурних ресурсів, наприклад мови і знань для повносправного існування у певному суспільстві. Неадекватне забезпечення відповідним культурним досвідом, дефіцит умов для освітньо-інтелектуального розвитку як похідні утворення соціальної депривації вкрай негативно впливають на особистісне становлення дітей. Цікавими формами подолання культурної депривації були спроби запровадження в другій половині ХХ століття у деяких країнах компенсаційних проектів (“Хедстарт” (США), “Пріоритетні сфери освіти” (Великобританія) та ін.), основним завданням яких було “вирівнювання” культурних ліній розвитку дітей робітників й етнічних меншин та їхнє наближення до загальнопопуляційних соціо - культурних норм. Констатовано відносний успіх “мозаїчних класів” та “шкіл вирівнювання” насамперед через разючу диспропорцію в культурній ситуації розвитку й життєіснування дітей із соціальних низів.

Урахування інтердисиплінарного характеру депривації дало нам змогу здійснити вивчення особливостей її прояву в площинах перетину соціальної та етнічної психологій, зокрема дослідити психо - типічні особливості бойківського субетносу як перманентного подолання обмежень в ідентифікації з материнською нацією - українством. Складність і розгалуженість феномену дали підстави стверджувати про значно ширші параметри проблеми, ніж її розгляд як один із випадків соціальної депривації ідентичності [4].

Уважаємо, що ресоціалізація допоможе депривованій особистості виробити індивідуальні й соціально-психологічні конструкти компенсаторно-адаптаційного характеру до умов недепривуючого й референтного мікро - і макросередовища. Загалом цілком можливим є вичленування й інших похідних депривації, що лише засвідчує її непересічний та важливий вплив на забезпечення повноцінної життєдіяльності людини, насамперед психічного й соціального здоров’я, та відкритість цього феномену для подальших різногалузевих наукових досліджень.

Література

1. Бартол К. Психология криминального поведения / К. Бартол.- СПб.: Прайм - ЕВРОЗНАК, 2004.- 352 с.

2. Белянкова Н. Детки в “золотой клетке”. Проблемы психической депривации у детей в обеспеченной семье / Н. Белянкова // Нар. образование.- 2003.- № 4.- С. 148-154.

3. Гордеева О. В., Финикова Г. Н. Аналитическая интроспекция и кратковременная сенсорная депривация как методы изменения состояния сознания / О. В. Гордеева, Г. Н. Финикова // Вопр. психологии.- 2005.- № 6.- С. 72-81.

4. Гошовський Я. Психологія бойківського субетносу як перманентне подолання стану депривації / Я. Гошовський // Бойківщина: Наук. зб.- Дрогобич: Добре серце.- С. 76-82.

5. Кордуэлл М. Психология: А-Я: словарь-справочник / Кордуэлл М.; пер. с англ. К. С. Ткаченко.- М.: ФАИР-ПРЕСС, 1999.- 448 с.

6. Кун Д. Основы психологии: Все тайны поведения человека / Д. Кун.- СПб.: Прайм-ЕВРОЗНАК, 2005.- 720 с.

7. Психология человека от рождения до смерти. Полный курс психологии развития / Под ред. члена-корреспондента РАО А. А. Реана.- СПб.: Прайм - ЕВРОЗНАК, 2003.- 416 с.

8. Bartkowicz Z. Efektywnosc resocjialisowania nieletnich w zakladzie poprawczym

I wychowawczym / Z. Bartkowicz.- Lublin: UMCS, 1987.- 320 s.