СПЕЦИФІКА ВИРАЖЕННЯ ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНОСТІ У СУЧАСНІЙ ТЕАТРАЛЬНІЙ ЖУРНАЛІСТИЦІ (на матеріалі спеціалізованих періодичних видань незалежної України)
Периодика - Психолінгвістика

Валентина Галацька (Дніпропетровськ, Україна)

У статті розглянуто проблему інтертекстуальності як феномену постмодерністської естетики, літературознавства та теорії журналістики. Проаналізовано її проекцію на театральну журналістику незалежної України, виражену в авторській концепції дійсності, що посилює соціокомунікативний ефект.

Ключові слова: інтертекстуальність, авторська інтерпретація, паратекстуальність, концепція дійсності, запропоновані обставини.

В статье рассматривается проблема интертекстуальности как феномена постмодернистской эстетики, литературоведения и теории журналистики. Анализируется её проекция на театральную журналистику независимой Украины, выраженная в авторской концепции действительности, что усиливает её социокоммуникативный эффект.

Ключевые слова: интертекстуальность, авторская интерпретация, паратекстуальность, концепция действительности, предлагаемые обстоятельства.

The article dwells upon a problem of intertextuality as a phenomenon of post­modernism esthetics, literary criticism and history of journalism. Analyzed is its representation on theatrical journalism during the times of the independent Ukraine which is expressed in authors ’ reality conception enhancing social & communicative effect.

Key words: intertextuality, author’s interpretation, paratextuality, reality conception, suggested conditions/ scene.

Постановка проблеми. У постмодерну епоху дискурс інтертекстуальності набуває особливої популярності. Взаємодія тексту з іншими текстами (літературними та публіцистичними) виявилась предметом досліджень семіотиків, структуралістів, постструктуралістів, представників Женевської школи феноменологічної критики. Поняття інтертекстуальності ввела Ю. Крістєва як інструментарій аналізу тексту, спираючись на теорію діалогізму М. Бахтіна. Теорія Ю. Крістєвої одержала підтримку серед представників різних філософських та літературознавчих напрямів, проте конкретне наповнення терміну залежить від методологічної спрямованості дослідників. Спільним для літературознавців є те, що текст є своєрідною «реакцією» на попередні тексти.

І. Смирнов, досліджуючи інтертекстуальність у творчості Б. Пастернака, вказує, що цей метод «базується на семантичних трансформаціях, які здійснюються при переході від одного тексту до іншого і підпорядковані єдиному смисловому значенню» [11, с. 11].

Множинність (плюралістичність) сприймання художнього твору, інтерпретаційна свобода автора і читача виявляється в міжтекстуальності, адже «кожен текст містить у собі систему функціональних критеріїв: «сигналів», «підказок», натяків для читача, які уможливлюють або полегшують йому орієнтацію у цьому текстуальному просторі». Ж. Женетт у праці «Палімпсести. Література у другому ступені» визначає декілька типів інтертекстуального зв’язку:

1) інтертекстуальність («співприсутність» у тексті іншого тексту? цитата, алюзія, плагіат);

2) паратекстуальність (відношення тексту до свого заголовка, післямови, епіграфу);

3) метатекстуальність (коментуюче і часто критичне посилання на свій прототекст);

4) гіпертекстуальність (висміювання і пародіювання одним текстом іншого);

5) архітекстуальність (жанровий зв’язок текстів) [S, с. 19].

Аналіз останніх досліджень і публікацій. !нтертекстуальність літературознавці вважають одним з основоположних понять постмодерністської теорії і визначають, що основою тексту є вихід в інші тексти, коди, знакові системи, тобто семантична відкритість. Література ж модерністська, даючи можливість читачеві прочитувати текст на сюжетно-стильовому рівні, у той же час визначає підтекстові пласти, відкриває нові поля інтерпретації. В. Агєєва у статті «Мотиви і варіації (Роль інтертекстуальних зв’язків в українській імпресіоністичній прозі)» зауважує, що «врахування ролі інтертексту відкриває широкі можливості для осмислення еволюції письменника (а також і еволюції цілого художнього напрямку), як діалог з культурним контекстом. Причому важливу роль у цьому діалозі має відігравати вже не автор, який перестає бути «автором-богом»(Р. Барт), а читач - інтерпретатор. Кожен акт читання змінює рамки культурного контексту, дає можливість різних інтерпретацій» [1, с. 32].

Тема інтертекстуальності порушена у класичному визначенні Р. Барта: «Кожен текст є інтертекстом; інші тексти присутні в ньому на різних рівнях у більш або менш знайомих формах: текстах попередньої культури і текстах сьогоденної культури. Кожен текст - це нова тканина, зіткана із старих цитат» [7, с. 192].

М. М. Бахтін зазначає, що існує діалог тексту з текстами, створеними в інші епохи. Кожен твір, кожен вислів, на думку вченого, демонструє саму природу комунікації, утверджену в театральній публіцистиці. Концепція діалогізму, запропонована вченим, пов’язана з тріадою «автор - адресат - нададресат» й органічно перегукується з концептами відомої театральної системи. К. Станіславського «актор - глядач - надзавдання ролі» [12, с. 17]. Таким чином виявляється міжтекстова комунікація, незалежна від автора художнього чи публіцистичного твору.

H. O. Фатєєва в монографії «!нтертекст у світі текстів. Контрапункт інтертекстуальності» вводить поняття автоінтертекстуальності, коли «при породженні нового тексту ця система позицій, ідентифікацій та маскування діє вже в структурі ідіолекту певного автора» [13, с. 20].

У сучасному журналістикознавстві вивчення інтертекстуальних зв’язків у різних жанрах не достатнє, за винятком окремих робіт В. Буряка, Ю. Нестеренко, С. Шебеліста.

Актуальність дослідження. Зважаючи на вищеозначене, варто зауважити, що сучасне прочитання текстів образної комунікації (у даному разі театральної публіцистики) неможливе без урахування феномену інтертекстуальності та орієнтації на діапазон претекстів публіцистичного змісту.

Дану проблему доцільно дослідити на матеріалі спеціалізованих періодичних видань незалежної України (газета «Дзеркало тижня», часописи «Український театр», «Кіно-театр», «Просценіум»), оскільки вона передбачає інтерпретацію образних форм вираження інформаційно-художньої свідомості через відомі театральні категорії.

Сучасна театральна журналістика, існуючи в аналітичних способах узагальнення мистецьких реалій, відтворює у вигляді важливих медіаподій основні категорії театру (найзагальніші поняття цього синтетичного виду мистецтва), характеристику театральних форм і сценічних жанрів (акція, антимаска, бурлеск, водевіль, буфонада тощо), елементи структури вистави (акт, архетип, архітектоніка, діалог, експозиція, зав’язка), аналіз окремих прийомів та засобів сценічної виразності (алегорія, витіснення, гротеск, ексцентризм) [8, с. 2S].

Специфічна природа обраного аспекту аналізу визначила вибір методів дослідження наукового матеріалу: індуктивно-дедуктивний, типологічний, герменевтичний, неструктурованого та систематичного спостереження. Органічним уявляється також міждисциплінарний підхід до вивчення театральної публіцистики.

При спробі інтерпретації художніх прийомів сценічної виразності доцільно застосувати елементи театрознавчого аналізу, що зумовлено самим предметом дослідження.

Метою даної статті є виявлення інтертекстуальних мотивів у текстах сучасної театральної публіцистики, що допоможе з’ясувати соціально - комунікативну природу цього явища. Мета роботи зумовлює формулювання таких завдань:

1) окреслити стан дослідження дефініції «інтертекстуальність» та 'її складової «паратекстуальність» у сучасному літературознавстві та 'її проекції на теорію та історію журналістики;

2) визначити своєрідність функціонування паратекстів у контексті мотивно - образної системи сучасної театральної журналістики (газета «Дзеркало тижня», часописи «Український театр», «Кіно-театр», «Просценіум»);

3) схарактеризувати манеру оповіді в текстах сучасної театральної журналістики, підкреслюючи 'її соціальнокомунікативний ефект.

Виклад основного матеріалу. Паратекстуальність (тип інтертекстуального зв’язку) як відношення тексту до його заголовка, епіграфа, післямови простежується у сучасній театральній журналістиці, представленій на сторінках спеціалізованих періодичних видань незалежної України. Заголовок, на думку італійського вченого-семіотика і письменника Умберто Еко, є ключем до інтерпретації, відображення авторського задуму, привертання уваги до складників тексту [14, с. 89].

Автори матеріалів на театральні теми інтерпретують претексти великої художньої вартості на сучасну манеру бачення сценічного дійства. Цікаво, що драматургія Лесі Українки з її духовним максималізмом, неоромантичним стилем найбільше затребувана сучасними театральними критиками та журналістами. Так у щотижневій газеті «Дзеркало тижня» відомий театральний публіцист Олег Вергеліс декодує духовні константи Лесі Українки, характеризуючи десять кращих театральних подій 2010-11 рр. Сама назва огляду «Ті, що греблі рвуть» («інший» український театр (спроба рейтингу)) засвідчує ремінісценцію з «Лісової пісні», яка відтворена за допомогою насиченого драматичного темпоритму, персоніфікацій, прийомів сатиричного відтворення театральної дійсності сьогодення: «Тому і виник громадянський порив наперекір песимістам та іншим гонителям рідної сцени... назвати помітних героїв сучасного театрального процесу в Україні, які «не в скелі сидять», а які, навпаки «греблі рвуть» - кожний на своєму посту і на своєму художньому рівні» [3, с. 1]. Таким чином інтерпретується в аналітичному жанрі огляду поняття К. С.

Станіславського «наскрізна дія» у вербальному способі соціальної комунікації, який здатний передати «характер взаємодії плану змісту і плану вираження» [12. с. 56].

Підкреслено символічну природу авторського мислення О. Вергеліса має алюзивне відтворення реалій сценічної діяльності народної артистки України Л. Кадочникової у проблемному нарисі «Как лететь? Л. Кадочникова сегодня и всегда». Автор звертається до претексту п’єси А. П. Чехова «Чайка», відтворюючи його присутність у «запропонованих обставинах» проблемного існування Л. Кадочникової в театральному просторі сьогодення: «Иногда поздно вечером прохожу мимо театра по улице Б. Хмельницкого, мне отчего-то чудится странное... Будто в безлюдном зале - кто-то бессмысленно бъётся о сцену уставшими крыльями: я - чайка. Я - актриса. Я - Лариса» [4, с. 17].

Багата асоціативність образного мислення журналіста, яка має виражену драматичну структуру, закладена в анафоричній мовленнєвій конструкції. Цей асоціативний прийом ототожнення імені Лариса з чайкою відтворює основний принцип інтертекстуальності як співприсутності у тексті іншого тексту (алюзії, ремінісценції, символу).

Інтелектуально-самодостатню авторську свідомість, проблемну оцінку предмета зображення демонструють матеріали аналітичних жанрів театральної журналістики (рецензія), продуковані на сторінках спеціалізованого часопису «Кіно-театр». Вже заявлена у цій статті позиція про паратекстуальну інтерпретацію драматургії Лесі Українки підтверджується, наприклад, у рецензії Л. Распутіної «На полі праці». Автор матеріалу, творчо переосмислюючи назву драматичної поеми «На полі крові», виокремлює духовні пошуки епохи формування християнства у режисерській концепції Юрія Розстального: «Дійова лінія його режисерської експлікації вибудовується за динамікою думки драматурга-філософа, автора, що переосмислює традиційну християнську легенду» [10, с. 6]. У даному випадку паратекстуальність формує діалогічність образного мислення автора, відтворює діалектичність сценічної та комунікативної дії, закладеної в тексті.

Висновки. Виходячи не лише з емоційно-оцінної, а й логічної природи публіцистичного мислення, варто зауважити, що у проаналізованих паратекстах немає контрасту модальності, а існує помітне посилення претексту за допомогою осучаснення класичних театральних реалій, часового перенесення основних театральних понять на мову оцінної системи естетики ( суб’єкт (журналіст) ? об’єкт (театральна дійсність). Концепція дійсності, інтерпретована театральною публіцистикою незалежної України, збагачується за рахунок взаємодії різних типів інтертекстуальних зв’язків у текстах авторів, виступає «своєрідною гіпотезою, припущенням, версією можливого тлумачення фактів і явищ» [6, с. 77]. Вона пов’язана з образом автора, авторською точкою зору на світ способами вираження авторської позиції в публіцистичному тексті [9, с. 56] і доповнює відому класичну комунікативну модель.

Перспективи подальших розвідок. Виступаючи «своєрідним передавальним пристроєм» [2, с. 212], інтертекстуальність сучасної театральної публіцистики, представлена у відомих всеукраїнських періодичних виданнях, посилює реалізацію комунікативного акту (театральна дійсність? журналіст? читач) і створює емоційно переконливий соціокомунікативний ефект

Театрального буття, структуруючи національний театральний досвід у

Специфічних формах, які потребують подальшого вивчення. Таким чином,

Пропонуючи продуктивну форму міжкультурного діалогу, формується особлива

Філософічність журналістських текстів театральної тематики.

ЛІТЕРАТУРА

1. Агєєва В. Мотиви й варіації ( Роль інтертекстуальних зв’язків в українській імпресіоністичній прозі) / В. Агєєва // Слово і час. - 1996. - № 3. - С. 32 - 40.

2. Бальме К. Вступ до театрознавства / Бальме Кристофер. - Л.: ВНТЛ.- Класика, 2008.- 270 с.

3. Вергеліс О. Ті, що греблі рвуть / Олег Вергеліс // Дзеркало тижня. - 2011. - 26 березня. - С. 1, 13.

4. Вергелис О. Как лететь? Л. Кадочникова сегодня и всегда / О. Вергелис // Зеркало недели. - 2007. - № 32. - С. 16.

5. Женетт Ж. Палімпсести. Література у другому ступені. / Ж. Женетт // Современное зарубежное литературоведение (страны Западной Европы и США): концепции, школы, термины: [энц. справочник] / [под ред. И. П. Ильина и Е. А. Цургановой].

- М.: Интрада-ИНИОН, 1996. - 320 с.

6. Здоровега В. Й. Теорія і методика журналістської творчості. Навчальний посібник / Володимир Йосипович Здоровега. - Л.: ПАІС, 2000. - 180 с.

7. Зубрицька М. Homo legens: читання як соціокультурний феномен / Марія Зубрицька. - Львів: Літопис, 2004. - 352 с.

8. Клековкін О. Ю. Межі театру (проблеми термінології) / О. Ю. Клековкін. - Укр. театр. - 2008.- №4.-С. 20-25.

9. Микитів Г., Савчин Л. Експлікація образу автора в сучасному медіатексті / Г. Микитів, Л. Савчин // Стиль і текст. Зб. наук. праць Інституту журналістики. - 2006. - № 3. - С.56-61.

10. Распутіна Л. На полі праці / Людмила Распутіна // Кіно-театр. - 2011. - № 1 (93). - С. 6.

11. Смирнов И. П. Порождение интертекста (элементы интертекстуального анализа с примерами из творчества Б. Л.Пастернака) / И. П.Смирнов. - СПб, 1999. - 195 с.

12. Станиславский К. С. Работа актёра над собой: В 2-х т. / К. С. Станиславский. - М.: Искусство, 1989. - Т.1. - 270 с.

13. Фатеева Н. А. Интертекст в мире текстов: Контрапункт интертекстуальности. / Н. А. Фатеева. - М.: КомКнига, 2006. - 280 с.

14. Эко У. Заметки на полях «Имени розы»./ Пер. с итал. Е. Костюкович / Умберто Эко // Иностр. лит-ра. - 1998. - № 10. - С. 88 - 104.